— «Я мати, мені дозволено». Ні, не дозволено.
— Не дозволено? — Галина Іванівна майже пирхнула сміхом. — Це ти тепер будеш мені межі виставляти? Розповідати, що я можу, а чого не смію? Я його сама піднімала. На двох роботах горбатилася. Я йому все віддавала…
— І це автоматично дає право діставати готівку з комода? — перебила її Оксана. — Дивна у вас система обліку материнської вдячності.
— Я перед тобою звітувати не зобов’язана! — гаркнула свекруха. — Це мій син! Якщо мені щось потрібно, він допоможе!
— Допоможе — це коли людина попросила, а друга погодилася. А не коли хтось прийшов, відчинив шухляду, забрав гроші, а потім робить вигляд, ніби взагалі не розуміє, про що мова.
Дмитро безпорадно перевів погляд із дружини на матір і назад. Обличчя в нього було таке, ніби він опинився між двома дверима, які одночасно зачинилися.
— Мамо… ти брала? — ледь чутно запитав він.
Галина Іванівна різко розвернулася до нього.
— І ти туди ж? Уже й ти? Рідний син таке в матері питає? Дожилися.
— Просто скажи.
— А що я маю сказати? Що комуналка знову підскочила? Що на дачі сусідці треба було віддати за воду? Що я збиралася попросити в тебе, але ти завжди одне й те саме: «мамо, потім», «мамо, зараз не до того», «мамо, давай після зарплати»? Я мала стояти з простягнутою рукою, поки твоя дружина дивиться на мене так, ніби я їй у тарілку плюнула?
— Тобто ви таки брали, — дуже тихо сказала Оксана.
— Я нічого не крала! — майже зірвалася на крик Галина Іванівна. — Я взяла в сина! На час! Потім би повернула!
— Коли саме? Після кінця світу? — Оксана ступила ближче. — Ви вже місяць «на час» берете.
— Не влаштовуй трагедії.
— Це не я нишпорю по чужих шухлядах.
— Чужих? У сина — чуже? Ти чуєш, Дмитре? Вона мене чужою називає!
— Мамо, справа не в цьому, — пробурмотів він.
— Саме в цьому! — Галина Іванівна ткнула пальцем у бік Оксани. — Вона мене з першого дня не зносила. Я ще на весіллі все зрозуміла. Стоїть, усміхається, а в очах — холодний розрахунок. У неї все по поличках, усе за списком. Дмитрику туди не сідай, Дмитрику цього не їж, Дмитрику мамі не давай. Добре влаштувалася.
— По-перше, не «Дмитрику», йому тридцять два роки. По-друге, якби я не тримала все «по поличках», ми б давно харчувалися повітрям і вашими обіцянками. Бо дехто в нашій родині вміє тільки отримати зарплату й сказати: «Та якось викрутимося».
— Оксано, знову ти за своє, — мляво озвався Дмитро.
— Так, знову. Бо це моє життя, а не серіал, де нудні серії можна перемотати.
Вона різко розвернулася, підійшла до комода, висунула верхню шухляду й дістала звідти блокнот із ручкою.
— Гаразд. Раз уже всі так люблять говорити про допомогу, давайте порахуємо цю допомогу.
— Ти зовсім розум втратила? — примружилася Галина Іванівна.
— Ні. Просто в нашій сім’ї нарешті з’явиться хоч якийсь документ. Дивіться. П’ятого числа — мінус три тисячі. Дев’ятого — ще мінус дві. Чотирнадцятого — мінус п’ять. Сьогодні — знову п’ять. Разом п’ятнадцять. І це тільки гроші. Додамо продукти, які загадково зникають після ваших «я на хвилинку забігла». Червона риба, кава, сир — до речі, хороший, не той, що продають по акції й на смак як картон. Ще побутова хімія. У вас удома пральний порошок сам із повітря утворюється?
— Ти дріб’язкова.
— Ні. Я виснажена. Це зовсім інше.
— І що ти хочеш цим довести?
— Що я більше не збираюся вдавати, ніби нічого не відбувається.
Дмитро кашлянув, ніби сподівався цим звуком розм’якшити повітря.
— Оксано, може, не треба отак…
— А як треба? Лагідно? Під музику? З презентацією на екрані? «Галино Іванівно, люба, ми помітили, що в нас незрозуміло зникають гроші. Чи не могли б ви, будь ласка, красти трохи тихіше?»
Дмитро мимоволі хмикнув. Оксана почула це й одразу вп’ялася в нього поглядом.
— Не радій. Ти тут не глядач у залі. Ти співучасник за статтею «зручна боягузливість».
— Дякую, дорога дружино, — буркнув він.
— Завжди рада. Звертайся.
Галина Іванівна гордо підняла підборіддя.
— Ось, Дмитре, милуйся. Так у твоєму домі говорять із твоєю матір’ю.
— У нашому домі, — виправила Оксана.
— Та мені байдуже! Суть від цього не змінюється! Ти дозволяєш їй мене принижувати.
— Мамо, — Дмитро нарешті подивився їй просто в очі, — ти справді не мала брати без дозволу.
У кімнаті зависла така тиша, що навіть холодильник, здавалося, почав гудіти обережніше.
— Що? — дуже повільно вимовила Галина Іванівна.
— Ти не повинна була брати, — повторив Дмитро вже твердіше. — Це неправильно.
— Неправильно? — свекруха всміхнулася так, ніби в сина раптом виросла друга голова. — А правильно — це сидіти в неї під підбором і повторювати все, що вона скаже?
— Це не її слова. Це факт.
— Ах, факт. Подивіться на нього. Заговорив. А коли тобі за інститут треба було платити, хто тими фактами займався? Коли ти взимку без нормальної куртки ходив, хто тобі її купив? Коли ти вліз у ту історію з кредитом на свій мотоцикл, хто тебе витягував?
— Мамо, досить.
— Ні, не досить! Ти мені зараз будеш лекції читати про правильно й неправильно? Та я у твоєму віці…
— Саме так, — різко відрізала Оксана. — У його віці ви вже звикли, що всі навколо вам винні. І син — теж.
— Та як ти смієш?
— Дуже просто. У мене був важкий день, порожній конверт і закінчився запас терпіння.
Галина Іванівна схопила пакет із підлоги й із гуркотом поставила його на тумбу.
— Не потрібні вам мої продукти. Не потрібні вам мої приходи. Чудово. Тільки потім не біжіть до мене, коли життя добряче вдарить вас по голові.
— Не хвилюйтеся, — спокійно відповіла Оксана. — Впораємося. Але спершу поверніть ключі.
— Що? — свекруха навіть не одразу збагнула.
— Ключі від квартири. Той комплект із великим брелоком. Покладіть на стіл.
— Ти здуріла? — ахнула Галина Іванівна. — Надумала відрізати мене від сина?
— Ні. Я вирішила зачиняти власну квартиру.
— Дмитре! Ти це чуєш? Вона вимагає в мене ключі!
Дмитро мовчав. Оксана бачила, як у нього напружилися щелепи. Він терпіти не міг такі миті — не тому, що вони завдавали болю, а тому, що треба було обирати. А вибір Дмитро завжди відкладав до останнього. Йому подобалося, коли все якось саме розсмоктувалося, бажано без його участі.
— Дмитре, — крижаним тоном промовила Оксана, — або твоя мама зараз кладе ключі на стіл, або завтра я міняю замки. А разом із ними переглядаю й нашу сімейну схему. У ній у тебе з’явиться багато вільного часу для виконання синівського обов’язку.
Галина Іванівна глянула на сина майже з викликом.
— Ну? Скажи вже хоч щось. Чи ти остаточно вирішив стати додатком до її зарплатної картки?
У Дмитра сіпнувся кутик рота.
— Мамо, не починай.
— Це я не починай? Це вона тут цирк влаштувала!
— Не цирк. Це розмова, яку давно треба було провести.
