— Ага, зрозуміло. Тепер ти вже її словами говориш. Дуже мило.
— Я говорю своїми, — раптом твердо, майже різко відповів Дмитро. — Віддай ключі.
Галина Іванівна ніби вросла в підлогу.
— Що ти зараз сказав?
— Віддай ключі. Будь ласка.
— Ні, ти голосніше повтори. Щоб я добре розчула, як рідний син матір із дому виганяє.
— Я тебе не виганяю. Я прошу не приходити сюди, коли нас немає, і не брати нічого без дозволу.
— Без дозволу? У неї, чи що, маю питати? Може, мені ще графік скласти: у вівторок можна зайти по сіль, у четвер — посумувати за сином?
— Мамо, досить знущатися.
— А що, неприємно? Мені, між іншим, теж не смішно! Я до вас по-людськи, а ви мене — як чужу! Та вдавіться ви своїми грошима!
— Річ не тільки в грошах, — промовив Дмитро.
— Авжеж, не тільки. Тут головне — хто в цьому домі головніший. І твоя дружина дуже старається це всім довести.
— Ні, — уперше за весь вечір Оксана підвищила голос. — Головне тут те, що ви вирішили: можна без дозволу розпоряджатися чужим. А потім ще й удавати, ніби я повинна мовчати, щоб вам не зіпсувати настрій. Не повинна.
Галина Іванівна примружилася. Її голос став нижчим, тихішим, але від того ще отруйнішим.
— Знаєш, Оксано, ти, мабуть, думаєш, що перемогла? Ні. Ти просто показала, яка ти насправді. Холодна, дріб’язкова, зла. Нормальна жінка так сім’ю не тримає.
— А нормальна жінка не нишпорить у чужих шухлядах, — так само неголосно відповіла Оксана. — І не перетворює сина на банкомат із людським обличчям.
Дмитро на мить заплющив очі.
— Мамо. Ключі.
Свекруха ще кілька секунд дивилася на нього так, ніби перед нею стояв не син, а зрадник усіх родинних святинь. Потім із демонстративною повільністю полізла до кишені плаща. Витягла зв’язку й потрясла нею в повітрі.
— На. Забирай. Задоволений? — Вона кинула ключі на стіл так, що метал різко дзенькнув. — Живіть тепер за своїми порядками. З калькуляторами, конвертами й великою любов’ю.
Оксана мовчки взяла зв’язку. Масивний брелок неприємно холодив долоню.
— Дякую.
— Не тобі мені дякувати, — пирхнула Галина Іванівна. — Я це не для тебе роблю.
— Так, я помітила. Ви взагалі багато чого робите не заради людей, а заради враження.
— Ой, та замовкни вже, га?
— Мамо! — різко обірвав її Дмитро.
У кімнаті зависла тиша — густа, липка, незручна. У ній змішалися запах мокрого плаща, пакета з куркою і всього того, що накопичувалося між ними, здається, останні десять років.
Галина Іванівна поправила комір.
— Усе. Моєї ноги тут більше не буде.
— Не зарікайтеся, — спокійно сказала Оксана. — Просто наступного разу — спершу дзвінок.
— Не буде, сказала! Самі ще прибіжите.
— Ми зазвичай ходимо ногами, — сухо відгукнулася Оксана. — І так, уже без запасних ключів.
Свекруха метнула в її бік такий погляд, що ним можна було б освітити половину під’їзду, і рушила до дверей. Уже з передпокою вона обернулася до сина:
— Ну що ж. Вітаю. Доріс. Матір виставив. Справжній чоловік.
— Мамо, не треба…
— Пізно. Живи тепер як знаєш.
Двері грюкнули так, що з гачка з’їхала парасоля й глухо впала на підлогу.
Кілька секунд ніхто не поворухнувся.
Потім Дмитро опустився на диван і втупився в килим, наче саме там мала з’явитися відповідь, як він примудрився опинитися між двома вогнями і чому в сорока квадратних метрах раптом стало так тісно.
Оксана підняла парасолю, повісила її назад, сховала ключі до кишені джинсів і лише тоді повернулася до чоловіка.
— Ну? — запитала вона.
— Що — ну?
— Це вже все? Чи буде друга серія про те, що я перегнула палицю і треба було увійти в становище?
Він важко видихнув.
— Ні. Не буде. Ти маєш рацію.
— Як упевнено прозвучало. Наче тебе допитують без адвоката.
— Оксано, давай без добивання.
— Це не добивання. Це перевірка реальності. Я хочу зрозуміти: ти справді усвідомив чи просто перечікуєш бурю.
Дмитро потер обличчя долонями.
— Я зрозумів. Чесно. Просто… я не думав, що вона справді бере. Тобто думав… підозрював. Але не хотів вірити.
— Бо не вірити зручно, — Оксана сіла навпроти. — Поки я мовчу, ти і хороший син, і хороший чоловік, і взагалі людина без конфліктів. Ідилія. Тільки гроші чомусь зникають саме в мене.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш. Ти не уявляєш, як це відчувається. Відкриваєш свою шухляду, а там порожньо. І одразу це гидке відчуття: тебе не просто обікрали, тебе ще й за дурепу тримають. Причому у твоєму ж домі.
— Пробач.
— «Пробач» — це вже непогано. Але давай далі говорити ротом і бажано по суті.
Він кивнув.
— Добре. Завтра я сам до неї поїду. Скажу, що так більше не буде. Якщо їй потрібна допомога — нехай звертається до мене, а не ходить сюди, як… — він затнувся.
— Як ревізор із приватним інтересом, — підказала Оксана.
— Так. Саме так. І гроші… я поверну.
— З яких запасів, цікаво? З тих, які ти зазвичай називаєш «якось дотягнемо до зарплати»?
— Візьму підробіток на вихідні. Андрію давно потрібна людина на об’єкт.
Оксана уважніше подивилася на нього. У його голосі нарешті з’явилася не звична розмита провина, а щось схоже на рішення. Кволе, хитке, але вже не порожнеча.
— Гаразд, — сказала вона. — Але будуть правила.
— Які?
— Перше. Жодної готівки по квартирі. Усе — на картці.
— Згоден.
— Друге. Запасних ключів у сторонніх немає. Взагалі. Ні в мами, ні в друзів, ні в твого двоюрідного брата, який одного разу «тільки дриль занесе».
— Згоден.
— Третє. Якщо твоїй мамі щось потрібно — ніяких грошей у руки. Ми купуємо самі. Рахунки оплачуємо через застосунок. Треба щось удома полагодити — приїжджаємо й робимо. Але без цих «потім віддам».
— Згоден.
— Четверте. Ти припиняєш удавати, що проблема зникає, якщо її не обговорювати. Це не підлітковий гурток мовчазних страждальців, Дмитре. Ми сім’я.
Він навіть криво всміхнувся.
— Жорстко.
— Зате зрозуміло.
— Прийнято.
Оксана підвелася, взяла зі столу той самий злощасний конверт, зім’яла його й кинула у смітник.
— Усе. Епоху паперових схованок завершено. Двадцять перше століття, як-не-як.
— А курку вона все-таки принесла, — раптом сказав Дмитро, глянувши на пакет.
Оксана перевела погляд на тумбу й пирхнула.
— Звісно. Людина може винести з дому п’ятнадцять тисяч, але прийти без пакета — це вже непристойно.
Він несподівано засміявся. Нервово, коротко, зате по-справжньому. Оксана теж не втрималася.
— Гаразд, — сказала вона. — Якщо вже битва відбулася, давай хоча б повечеряємо не емоціями, а нормальною їжею. Тільки май на увазі: зараз краще дуже ретельно добирати слова.
