І тепер, коли Тарас вирішив закрити цей «проєкт» і перейти до іншого, він прийшов по свою «ліквідаційну вартість». Хотів отримати щось на кшталт «золотого парашута» — просто за те, що десять років мав статус її чоловіка.
Олена просиділа на лавці, мабуть, цілу годину. Дощ густішав, краплі вже збивалися в суцільну холодну завісу, та вона майже не відчувала цього. Усередині поступово стихав хаос — образа, лють, розгубленість — і на його місце приходила тверда, майже професійна ясність. Вона ж була юристкою. І нарешті зрозуміла: цю війну не можна вести на полі почуттів, де Тарас завжди вмів загнати її в провину й змусити виправдовуватися. Битися треба було там, де він не мав сили, — у площині закону, фактів і доказів, які неможливо перекрутити.
Повернувшись додому, вона насамперед набрала адвоката, який супроводжував їхнє розлучення.
— Миколо Петровичу, добрий день. Це Олена. У нас з’явилася нова обставина. Мій колишній чоловік заявив претензію на половину моєї дошлюбної квартири.
На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.
— На якій підставі? — нарешті спитав він.
— На підставі його «совісті» і того, що він, бачте, «розраховував на свою частку», — відповіла Олена, і вперше в її голосі прозвучала суха іронія.
— Зрозуміло, — важко зітхнув адвокат. — Готуйтеся, Олено. Буде брудно. Юридично він шансів не має, тож спробує ламати вас психологічно.
Так і сталося. Уже наступного дня почалася облога. Спершу подзвонив сам Тарас. Тактику він змінив миттєво: більше не кричав і не тиснув нахабством. Тепер у його голосі бриніли жалість до себе й удавана безпорадність.
— Олено, я вчора перегнув. Зірвався. Але ти ж маєш зрозуміти: я у відчаї. У мене нічого не лишилося. А ти… ти ж живеш у достатку. Невже тобі мене зовсім не шкода? Ми ж не чужі люди.
Олена мовчки завершила дзвінок. За годину телефон задзвонив знову — цього разу це була його мати.
— Оленочко, люба, як ти можеш? — схлипувала вона в слухавку. — Тарасик мені все розповів! Ти виганяєш його на вулицю з однією валізою! Він же тобі не чужий! Він у ту квартиру душу вклав! Він там навіть поличку прикручував!..
«Поличку». Саме ця поличка раптом перетворилася на головний символ його «невіддільних поліпшень».
Олена спокійно, наскільки могла, пояснила колишній свекрусі, що квартира належала їй ще до шлюбу, а родину залишив саме Тарас, причому добровільно.
— У тебе камінь замість серця! — винесла жінка вирок і різко кинула слухавку.
Після цього почався наступ у соцмережах. Тарас публікував дописи, ніби й без прямих імен, але з такими прозорими натяками, що всі спільні знайомі чудово розуміли, про кого йдеться. «Страшно, коли кохання минає, і тебе просто викидають за двері, ніби всього доброго ніколи не було». «Є люди, для яких стосунки вимірюються квадратними метрами».
Це була не випадкова образа і не емоційний зрив. Це був продуманий, послідовний тиск. Він намагався знищити її репутацію, виставити жорстокою, бездушною жінкою, щоб його власна «благородна» вимога — поділити її квартиру — виглядала майже справедливою.
Олена не відповідала. За порадою Миколи Петровича вона зберігала все: кожен допис, кожен натяк, кожен коментар, робила скриншоти й складала їх в окрему теку. А паралельно готувалася. Вона підняла всі фінансові документи за десять років шлюбу. Провела майже безсонний тиждень, складаючи найдетальніший звіт у своєму житті. Це була не просто таблиця витрат і надходжень. Це була хроніка їхнього шлюбу, перекладена мовою цифр.
Судове засідання призначили за два місяці. Увесь цей час Олена жила, наче фортеця в облозі: обережно, напружено, без зайвих рухів. Але не відступила.
У залі суду Тарас сидів навпроти поруч зі своїм адвокатом і мав вигляд людини, яка вже майже святкує перемогу. Його представник підвівся, розгорнув папери й почав зачитувати позовні вимоги. Перші ж формулювання дали зрозуміти: попереду буде не просто суперечка, а справжній спектакль абсурду.