Після роботи вона зайшла додому й застала свекруху за тим, що та розкладає у квартирі власні речі.
Світлана провела долонею по гладенькій, відполірованій поверхні столу. У її помешканні все мало своє місце. Ця двокімнатна квартира давно перестала бути просто дахом над головою — за кілька років вона перетворилася на особистий світ, зібраний по крихтах і продуманий до дрібниць.
У пам’яті раптом сплив студентський гуртожиток. Тоді їй доводилося ділити кімнату ще з трьома дівчатами. Ліжко біля вікна дісталося їй випадково, після жеребкування. Світлана відгородила свій куточок книжковими полицями й створила там маленький острівець тиші. Навіть у тій тісняві вона не дозволяла нікому без дозволу торкатися її речей.
— Світлано, ти вже готова? — голос чоловіка повернув її до реальності.
— Так, Андрію, — озвалася вона, поправляючи сукню перед дзеркалом.
Весілля вийшло майже казковим. Свекруха, Галина Петрівна, поводилася підкреслено чемно. Усміхалася, говорила саме ті слова, яких від неї чекали, і здавалася зразком тактовності.
Та згодом Світлана помітила, як уважно й оцінювально та роздивляється квартиру. Її погляд ковзав по меблях, затримувався на картинах, ніби вона мовчки робила якісь висновки.
Перші місяці подружнього життя минали спокійно. Андрій часто затримувався на роботі, а Світлана займалася улюбленими дизайнерськими проєктами. У квартирі панувала рівновага. Кожна річ мала власну історію: італійська ваза, бабусине крісло, зібрана роками бібліотека — усе разом створювало ту особливу атмосферу дому, яку не купиш готовою.
Галина Петрівна почала навідуватися по суботах. Спершу телефонувала заздалегідь і питала, чи зручно зайти. Потім стала з’являтися без попередження, ніби це було цілком природно.
— Світлано, люба, а тобі не здається, що диван стоїть якось невдало? — якось поцікавилася вона, оглядаючи вітальню.
Світлана внутрішньо напружилася, проте змусила себе говорити рівно.
— Мені так подобається, — відповіла вона й поставила перед свекрухою чашку чаю.
— Та ну, — Галина Петрівна недбало махнула рукою. — У кутку він виглядав би значно краще.
Розмова швидко перейшла на інше, однак неприємний осад залишився. Світлана зрозуміла: щось уже почалося. Свекруха обережно промацувала межі й перевіряла, наскільки далеко їй дозволять зайти.
Наступний візит приніс нову порцію зауважень. Штори, на її думку, висіли неправильно. Квіти стояли не там. Посуд у шафках був розкладений без жодної логіки. Кожна фраза звучала начебто як порада, та Світлана чітко вловлювала в ній приховану вимогу.
— Андрію, твоя мама… — почала вона ввечері.
— Мама просто хоче допомогти, — перебив чоловік, навіть не відриваючись від ноутбука. — Вона багато років веде господарство, знає, як краще.
Світлана міцно стиснула губи. Їй хотілося пояснити, що справа зовсім не в допомозі. Але потрібні слова ніби застрягли в горлі.
Галина Петрівна приходила дедалі частіше. І вже не обмежувалася порадами — вона діяла. Переставляла рамки з фотографіями на комоді. Міняла місцями декоративні подушки. Поливала квіти за власним розкладом і на власний розсуд.
— Світлано, я купила нові серветки, — оголосила вона одного разу, зайшовши на кухню. — Твої якісь нудні.
— Ці я спеціально підбирала, — стримано заперечила Світлана. — Вони пасують до скатертини.