— Пасують чи не пасують… — Галина Петрівна невдоволено скривила губи. — Головне, щоб у господарстві було зручно.
Напруга в домі наростала щодня. Світлана дедалі частіше помічала дрібні, але вперті сліди чужого втручання. Книжки на полицях уже стояли не так, як вона їх розставляла. Баночки зі спеціями на кухні вишикувалися за абеткою. У ванній її креми, шампуні й косметика опинилися на інших місцях. Коли Галина Петрівна взагалі встигала все це робити?
Остаточно терпець урвався в п’ятницю. Світлана повернулася після роботи, зайшла до вітальні й завмерла. Диван пересунули в куток. Крісло тепер стояло обличчям до телевізора. Журнальний столик опинився біля вікна.
— Андрію! — покликала вона чоловіка.
— Що сталося? — він вийшов зі спальні, застібаючи ґудзик на сорочці.
— Твоя мама переставила всі меблі!
Андрій повільно обвів кімнату поглядом.
— Та наче непогано, — знизав він плечима. — У мами смак до інтер’єру кращий.
— Це мій дім! — не витримала Світлана. — Як вона взагалі посміла?
— Наш дім, — поправив її чоловік. — І мама просто хоче, щоб нам було краще.
У цю мить Світлана все зрозуміла. Це вже була не турбота й не допомога. Це була боротьба за територію. Галина Петрівна позначала межі й показувала, хто тут справжня господиня. А Андрій, замість стати поруч із дружиною, мовчки перейшов на бік матері.
Наступного дня Світлана помітила, що запасні ключі зникли. Андрій винувато відвів очі.
— Мама попросила, — пробурмотів він. — Каже, іноді заходитиме прибрати.
Світлана не одразу повірила, що почула це насправді. Відтоді почалися непрохані візити. Вона приходила додому й щоразу знаходила нові докази чужої присутності. У холодильнику з’являлися продукти, яких вона не купувала. У шафі її речі лежали за якоюсь новою, незрозумілою системою.
— Андрію, твоя мама вже перейшла всі межі! — вибухнула якось увечері Світлана.
— Не говори так про маму, — холодно відповів він. — Вона старається для нас.
Світлана подивилася на чоловіка й раптом відчула, ніби бачить перед собою незнайомця. Людина, яку вона кохала, віддалялася з кожним днем. І кожен новий день приносив чергове підтвердження: ця квартира більше не належала їй.
Галина Петрівна тим часом ставала дедалі сміливішою. Тепер вона приходила навіть тоді, коли Світлана була вдома, і без жодного сорому втручалася в усе підряд. Коментувала вечерю, переставляла чашки, робила зауваження щодо прання. Світлана відчувала, що ще трохи — і вона зірветься.
— Світлано, ти надто егоїстична, — заявив Андрій після чергової сварки. — Мама має рацію: ти думаєш тільки про себе.
Ці слова боляче різонули по живому. Світлана зрозуміла: чоловік уже зробив вибір. Тепер проти неї були двоє.
У квітні Галина Петрівна з’явилася з новими планами. Вона зручно вмостилася в кріслі, яке сама колись переставила, і задоволено всміхнулася.
— Світлано, люба, настав час поговорити про дачу, — почала свекруха тоном, що не передбачав заперечень.
— Про яку ще дачу? — Світлана напружилася.
— Про мою, звісно, — Галина Петрівна гордо випростала спину. — Андрій пообіцяв допомогти мені цього літа.
— Він працює, — заперечила Світлана. — У нього немає часу на дачні справи.
— Андрій приїжджатиме на вихідні, — спокійно пояснила свекруха. — А ти проведеш у мене все літо.
Світлана повільно випросталася.