— Перед святами треба навести лад як слід. Прибери в нас у квартирі. Богдан казав, що на вихідних ти вільна.
— Ганно Михайлівно, у мене… теж були плани. Ми із Соломією хотіли…
— Свої справи почекають! — різко урвала вона. — Я вже немолода, мені таке не під силу. Ти зобов’язана нам допомагати.
Оксана прокинулася о шостій, як і щодня. Обережно, майже нечутно, щоб не розбудити доньку Соломію, вона вийшла на кухню, увімкнула чайник і, поки вода нагрівалася, взяла до рук телефон.
Останні три місяці її ранок починався однаково: вона відкривала банківський застосунок і рахувала, скільки днів залишилося до зарплати. На картці майже нічого не було, а гроші мали надійти лише наступного тижня.
Оксана поклала телефон, повільно видихнула й сперлася долонею об підвіконня. На стільці валився Соломіїн старий шкільний кардиган, кинутий туди ще звечора. Рукав вона акуратно заштопала власноруч. Донька вже майже виросла з нього, та новий одяг здавався недосяжною розкішшю.
Учора, дорогою зі школи, у Соломії розлізся зимовий чобіт: підошва просто відійшла. Оксана бачила, як дівчинка намагалася сховати дірку, аби мама не засмутилася.
Увечері вони вже стояли в найближчій крамниці взуття й вибирали найдешевші, але теплі нові чобітки.
— Мамо, навіщо? Я ще можу в тих походити…
— Ні, сонечко. Зима тільки почалася. Ти не будеш ходити в подертих чоботах. Ще застудишся.
І знову мінус із бюджету, якого, по суті, давно не існувало.
Коли вони повернулися додому, з кімнати долинуло важке зітхання й шарудіння капців. То був Богдан. Він прокинувся пізно, бо ліг аж під ранок після нескінченних стрімів із приятелями. Решту дня він зазвичай проводив у ліжку, нікуди не поспішаючи.
— Чого так довго? — пробурмотів він, проходячи повз них і навіть не глянувши на дружину.
— Купували Соломії зимові чоботи.
— Тобі більше нічим зайнятися? Грошей багато? — спалахнув чоловік.
— Ні! Саме в тому й річ, що грошей зовсім немає. Але в нашої доньки розвалилося взуття. Тобі давно час узятися за розум, Богдане! — не стрималася Оксана.
— Чого ти знову нервуєш? — буркнув він. — Я ж сказав: знайду роботу. Не можу ж іти куди завгодно. Я чоловік чи хто?
Оксана міцно стиснула губи. За ці три місяці вона чула цю фразу вже, мабуть, сотні разів. Спочатку Богдан запевняв, що піде кур’єром.
— Оце нормальна робота! Кур’єри добре заробляють!
Та після того, як йому тричі не підтвердили доставку, а з рахунку ще й списали гроші, Богдан миттєво змінив думку.
— Та це шахраї! — кричав він. — Я тут ні до чого! Мене підставили!
У результаті він не тільки нічого не заробив, а ще й пішов у мінус. Потім вирішив підробляти в таксі. Але вигідних замовлень йому не давали: машина була з найдешевшого класу, а новачкам хороші поїздки перепадали рідко. Тож тепер він сидів удома, ображений на весь світ.
Усі родинні витрати тягнула на собі Оксана: продукти, одяг, школу, комуналку, ліки.
Наступного ранку, коли Соломія тільки прокинулася й почала збиратися до школи, Оксана вже поспішала на роботу. Донька, як завжди, підійшла поцілувати її в щоку, але її погляд мимохіть ковзнув по мамі — по старій, давно зношеній пуховій куртці й шапці, які не змінювалися вже років п’ять.
Оксана помітила цей погляд, і серце боляче стиснулося. Її доньці було соромно.
— Мамо, сьогодні після уроків Марта і Злата йдуть у кіно на новорічний фільм. Можна… я теж із ними?
Вона запнулася, бо не хотіла просити.
— Подзвони мені після занять. Може, щось придумаємо, я пошукаю якісь гроші.
Та Соломія вже знала відповідь. Кіно для їхньої сім’ї було розкішшю. Так було завжди, але тепер нестача грошей відчувалася особливо боляче. Дівчинка лише кивнула, ніби повірила, і пішла збиратися далі.
Діставшись роботи, Оксана сіла за стіл і опустила обличчя в долоні. Їй уже майже сорок. Десять років вона працювала на одному й тому самому місці, економила на собі, п’ятий рік ходила в тій самій куртці, яка навіть після прання не ставала кращою.
Щомісяця вона рахувала дні: до зарплати, до авансу, до тієї миті, коли нарешті зможе купити Соломії щось нове, щоб донька не дивилася із заздрістю на інших дітей.
Оксана не звикла скаржитися. Вона просто жила й тягнула все, що випадало на її долю. Але саме цього ранку стало нестерпно важко. Перед очима раптом постала Соломія біля кінотеатру: однокласниці купують попкорн, сміються, обирають напої, а вона тихо каже: «Мені не треба».
Оксана стерла з щоки сльозу, глибоко зітхнула й пошепки повторила те, що казала собі майже щоранку:
— Ще трохи. Ми витримаємо. Усе якось налагодиться… Уже зовсім скоро мало настати свято.