Разом із ним — нібито нові шанси, новий подих, можливість почати все з чистішої сторінки.
Та десь глибоко Оксана розуміла: вона сама себе обманює. Від того, що на календарі зміниться рік, їхнє життя не стане легшим. Навпаки, усе могло лише ще дужче ускладнитися.
Робота на кілька годин витіснила з голови зайві думки. Оксана друкувала документи, перекладала папери з однієї теки в іншу, відповідала на дзвінки й короткі повідомлення — рухалася майже механічно, ніби хтось увімкнув у ній режим автопілота. Але ранковий біль нікуди не зник. Він сидів усередині гірким осадом, як той згаслий погляд Соломії, що раз у раз виринав перед очима.
Коли нарешті настала обідня перерва, Оксана дозволила собі сісти, відкрити контейнер із макаронами й бодай на хвилину видихнути. Та щойно вона взяла виделку, телефон завібрував на столі. На екрані висвітилося ім’я доньки.
— Мамо… — голос Соломії був тихий, обережний, надто чемний. Вона ніби заздалегідь готувалася почути відмову. — Я хотіла спитати…
— Звичайно, сонечко, — Оксана відповіла швидше, ніж дівчинка встигла договорити. — Я зараз перекину тобі гроші. І на квиток, і на попкорн вистачить. Іди з подругами, відпочинь.
У слухавці на мить запала така тиша, що вона здалася майже дзвінкою. Соломія, певно, просто не повірила почутому.
— Мамо! Мамочко! Дякую! Я потім тобі все-все розкажу!
Оксана почула, як у голос доньки повертається та легка, щаслива нотка, якої давно вже не було. Наче хтось відчинив вікно в задушливій кімнаті.
— Добре, зайчику. Нехай у тебе все буде гарно.
Вона завершила розмову й одразу відкрила банківський застосунок. На рахунку залишалася смішна сума — така, від якої ставало ніяково навіть самій перед собою. Але Оксана не вагалася жодної секунди. Ввела номер Соломії, підтвердила переказ і відправила майже все, що мала. Останні гроші.
Потім вона подивилася на свої макарони — без котлети, без салату, без будь-якої дрібної радості — і раптом відчула не розпач, а полегшення. Наче, купивши доньці звичайний квиток у кіно, вона повернула їй маленький шматочок нормального дитинства.
Надвечір місто засипало снігом. Великі пухкі пластівці падали густо, красиво, майже як у старих чорно-білих фільмах, тільки радості в тій картині не було. Транспорт збивався з графіка, автобуси повзли дорогами так повільно, ніби кожен метр давався їм із зусиллям.
Оксана простояла на зупинці хвилин двадцять. За цей час устигла промокнути, змерзнути й остаточно знесилитися. Коли автобус нарешті під’їхав, люди кинулися до дверей, мовби від цього залежало їхнє життя. Оксані вдалося втиснутися всередину лише дивом. Її притиснули до поручня так щільно, що вона не могла навіть нормально поворухнути рукою.
Саме тоді задзвонив телефон. На екрані з’явилося ім’я свекрухи — Ганна Михайлівна. Вона, як завжди, безпомилково обирала найневдаліший момент. Оксана на секунду заплющила очі й тихо зітхнула. Тільки цього їй зараз бракувало.
— Алло… — промовила вона, намагаючись утримати телефон так, щоб він не вислизнув і не впав під ноги пасажирам.
— Оксано, я ненадовго, — одразу заявила Ганна Михайлівна тоном людини, яка не питає, а повідомляє рішення. — Перед святами треба зробити генеральне прибирання. Приїдеш до нас і наведеш лад у квартирі. Богдан сказав, що на вихідних ти вільна.
Оксана ледь не випустила телефон, але в останню мить стиснула його ще міцніше.
Вона завмерла.
Це були останні вихідні перед Новим роком. Оксана вже пообіцяла Соломії, що вони прикрасять квартиру, поставлять ялинку й спечуть домашнє печиво. Хотілося створити бодай крихту свята — нехай скромного, але свого.
— Ганно Михайлівно, у мене… теж є плани. Ми із Соломією хотіли…
— Своє встигнеш зробити потім! — різко перебила свекруха. — Я вже не молода, мені важко. Ти зобов’язана нам допомагати.
Оксана прикусила язика, аби не відповісти різко. Вона чудово знала: справа була не тільки у віці. Ганна Михайлівна без кінця курила, і через це задихалася навіть тоді, коли треба було просто пройтися кімнатою. Та винною, звісно, знову мала стати невістка.
— Давайте поговоримо про це пізніше…
— Нема про що говорити. Домовилися. У суботу чекаю.
Зв’язок обірвався, і Оксана навіть не встигла нічого додати. Вона стояла, затиснута між чужими плечима й мокрими куртками, ледве тримаючи рівновагу. Передзвонити було неможливо: її й так наполовину поставили на одну ногу, а натовп стискав з усіх боків, наче лещатами.
Додому Оксана дісталася пізно — змерзла, виснажена, ніби з неї витиснули останні сили. Але щойно вона відчинила двері, назустріч вибігла Соломія. Обличчя доньки сяяло, щоки порожевіли від хвилювання, очі блищали так, що в передпокої стало світліше.
— Мамо! Це було так класно! А там був один момент, такий смішний… — дівчинка говорила без упину й одразу потягла її на кухню. — Я вечерю розігріла! Сідай ось тут. І чашку твою поставила. Мам, ну це просто неймовірно було!
Оксана дивилася на доньку втомленими очима, проте всередині в неї потеплішало. Соломія була щаслива — і зараз це важило більше за все інше. Вона ніжно погладила дівчинку по плечу, слухала її уривчасті, захоплені перекази й усміхалася, хоч сил майже не лишилося.
Богдана вдома не було, хоча настінний годинник показував уже восьму. Оксана навіть не здивувалася. Його відсутність давно стала частиною їхнього звичного вечора.
Вона тільки тихо сказала доньці:
— Найголовніше, що в тебе був гарний день, люба.
Соломія незабаром побігла до своєї кімнати — телефонувати подрузі. Крізь стіну Оксана чула її дзвінкий сміх, такий рідкісний останнім часом, що хотілося запам’ятати кожен звук.
Вона повільно прибрала зі столу після вечері, сполоснула чашки й витерла клейонку. Кожен рух давався важко: утома лежала на плечах важким, майже відчутним тягарем.