— …щоб ви почули це не від когось стороннього, а від них. На тій вечері вони збираються оголосити про ваш шлюб… точніше, що між вами все скінчено. Перед усією родиною. Щоб у вас не лишилося простору для скандалу.
Ось воно. Тепер усе стало на свої місця. Саме тому Артем так уперто вимагав, щоб вона готувала. Саме тому свекруха раптом надумала скликати всіх за один стіл. Це мало бути не родинне застілля, а вирок. Показова, принизлива страта під поглядами рідні.
Оксана повільно сіла на стілець. У горлі стислося, ніби там застряг камінь, але сльози не прийшли. Замість них піднялася лють. Гаряча, різка, майже пекуча. Такої сили злості вона давно в собі не відчувала.
— Дякую, що сказали, — промовила вона напрочуд рівним голосом. — А ви… що збираєтеся робити?
Дмитро на кілька секунд замовк.
— Поки не знаю. Думаю. У нас двоє дітей… — Він важко видихнув. — Але вам я хотів сказати одне: не дайте їм виставити вас жертвою. Не на цій вечері. Сподіваюся, ви правильно мене зрозуміли.
Зв’язок обірвався. Оксана ще якийсь час сиділа, втупившись у темний екран телефона. Потім підвелася й пішла до спальні. Відчинила шафу. На полиці лежали речі Артема. Вона почала виймати їх одну за одною — сорочки, джинси, шкарпетки. Без поспіху, майже механічно складала все у велику валізу, яку вони купили три роки тому для спільної відпустки. Тієї самої, що так і не відбулася, бо Артем в останню мить заявив, що в нього робота.
Телефон завібрував. Повідомлення від Марії: «Оксано, приміщення можуть віддати іншим. Власник чекає рішення тільки до вечора. Вирішуй швидко».
Оксана глянула на валізу. На акуратно складені сорочки. На чотири роки свого життя, які за кілька хвилин перетворилися на минуле.
Вона набрала відповідь: «Вношу завдаток. Сьогодні. Буду о другій».
Після цього відкрила ноутбук і зайшла в банківський кабінет. Спільний рахунок. Той самий, де лежали їхні заощадження. Двісті сімдесят тисяч гривень. Оксана переказала всю суму на свою картку. Просто. Одним натисканням.
Потім сіла й стала чекати.
Приблизно за п’ятнадцять хвилин прийшло повідомлення від Артема: «ЩО ЦЕ ЗА НІСЕНІТНИЦЯ? КУДИ ЗНИКЛИ ГРОШІ?!»
Оксана спокійно надрукувала: «На салон. До речі, вечеря скасовується. Продукти в холодильнику — забереш сам. Або нехай Наталка забере».
Вона перевела телефон у беззвучний режим. Дзвінки посипалися один за одним — за пів години їх набралося з два десятки. Потім озвалася свекруха: голосове повідомлення, у якому було все — обурення, погрози, докори. За нею знову Артем, цього разу текстом, із лайкою та звинуваченнями.
Оксана не відкривала повідомлень. Вона лише зібрала у дорожню сумку своє: документи, кілька комплектів одягу, косметику. Викликала таксі. А коли машина під’їхала, вийшла з квартири й навіть не озирнулася.
У салоні таксі було тепло. Водій увімкнув по радіо джаз. За вікном пропливав знайомий міський пейзаж — те саме місто, де чотири роки тому вона виходила заміж і щиро вірила, що попереду на неї чекає щастя.
— Куди прямуємо? — запитав водій.
— До подруги, — відповіла Оксана й раптом усміхнулася. — А потім відкривати салон краси.
І вперше за дуже довгий час вона відчула, що може вдихнути на повні груди.
Марія чекала її біля дверей приміщення. Воно було невелике, зате світле, з великими вікнами, що виходили на жваву вулицю. Усередині пахло свіжою фарбою й чимось новим, ще не обжитим, але вже їхнім.
— Ти запізнилася на п’ять хвилин, — сказала Марія, проте одразу міцно обійняла її. — Що сталося? На тобі лиця немає.
Оксана розповіла все. Коротко, без зайвих слів і без сліз — самі факти. Марія слухала мовчки, не перебиваючи. А коли Оксана закінчила, тільки похитала головою.
— Який же він негідник, — тихо промовила вона. — Гаразд. Спершу підписуємо договір, а потім уже будемо розбиратися з усім іншим.
Власником приміщення виявився літній чоловік із добрими, уважними очима. Він подав документи. Оксана поставила підпис — пальці тремтіли, та вона вперто намагалася триматися спокійно. Завдаток — п’ятдесят тисяч гривень. Вона переказала гроші зі своєї картки.
І все.
Приміщення стало їхнім. Офіційно.
— Щасти вам, дівчата, — сказав власник на прощання. — Відчуваю, ви зробите тут щось хороше.
Коли за ним зачинилися двері, Марія витягла з сумки пляшку шампанського.
— Я знала, що сьогодні все вирішиться, — усміхнулася вона, розливаючи напій у пластикові стаканчики. — За нас. За початок нового життя.
Вони випили. Оксана відчула, як усередині розливається тепло. Не від шампанського — від усвідомлення, що вона справді це зробила. Вперше за довгий час обрала себе.
Телефон і далі безперервно спалахував. Оксана глянула на екран: тридцять два пропущені виклики. Свекруха, Артем, якісь невідомі номери.
