Мій батько ніколи не був п’яницею. Він помер від раку легень, бо все життя працював на шкідливому виробництві. Мені тоді було дванадцять. І я нікому не дозволю топтатися по його пам’яті.
Наталія повільно обернулася до чоловіка. Андрій стояв із похиленою головою, наче школяр, якого спіймали на брехні.
— А ти? — тихо спитала вона. — Ти хоч щось скажеш? Твоя мати щойно принизила моїх батьків. Мою родину. Мене. Ти й далі мовчатимеш? Ти на її боці?
Андрій підвів очі. У його погляді було стільки втомленої туги, що Наталії на мить стало його шкода. Але лише на одну коротку мить.
— Наталю, ти ж знаєш маму, — невпевнено пробурмотів він. — Вона не хотіла образити. Просто рознервувалася. Вік уже, сама розумієш. Ну чого ти, як мала, чіпляєшся до слів? Сказала дурницю — з ким не буває.
— Дурницю? — Наталія гірко всміхнулася. — Вона роками, крок за кроком, стирає мене як людину, а для тебе це просто “дурниця”. Вона за моєю спиною міркує, як розпоряджатися моїми грошима, а ти кажеш: “з ким не буває”. Вона плює в душу мені й моїм батькам, а ти пропонуєш мені не ображатися.
— А що ти хочеш?! Щоб я з нею бився?! — Андрій раптом зірвався на крик. У тому крику було стільки безсилля, що Наталія остаточно все зрозуміла. — Щоб я вигнав її за двері?! Це моя мати, чуєш? Мати!
— А я твоя дружина, — рівно відповіла Наталія. — Уже дванадцять років я твоя сім’я. Тільки ти, схоже, так цього й не усвідомив.
Вона розвернулася й вийшла з кухні. У спальні дістала з верхньої полиці шафи невелику дорожню сумку й почала складати речі. Пальці тремтіли так сильно, що кофтинки вислизали з рук і падали на ліжко.
За хвилину в дверях з’явився Андрій.
— Ти що робиш? — перелякано запитав він.
— Збираюся. Поки поживу в Оксани.
— Наталю, не вигадуй дурниць! Через звичайну сварку ти зібралася йти? Хочеш показати, яка ти горда? Мама вже шкодує, я впевнений!
Із коридору долинув голос Ганни Дмитрівни:
— Та нехай іде! Хай котиться, куди очі бачать! Наречених нам вистачить, і не таких бачили! Знайшлася тут королівна!
Наталія коротко всміхнулася й кинула в сумку косметичку.
— Чуєш? — спитала вона чоловіка. — Твоя мати ні про що не шкодує. Їй байдуже. І тобі, здається, теж. Для тебе головне, щоб усе залишалося, як було: щоб вона приходила коли заманеться, витирала об мене ноги, а ти вдавав, ніби нічого не відбувається. Щоб я мовчала, усміхалася й далі платила.
— Давай поговоримо завтра! — Андрій спробував вихопити сумку з її рук. — Ти зараз на нервах, наговориш зайвого, а потім сама жалкуватимеш!
Наталія різко застібнула блискавку, мало не прищемивши йому пальці.
— Дванадцять років, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі. — Дванадцять років я на щось сподівалася. А ти весь цей час сидів осторонь і чекав, що ми з твоєю мамою якось самі між собою розберемося. Ти не чоловік. Ти пожилець. Людина, яка живе зі мною під одним дахом і користується моєю зарплатою.
— Це неправда! — вигукнув він. — Я тебе люблю! Ти ж знаєш!
— Любиш? — перепитала Наталія, надягаючи пальто. — Тоді чому жодного разу не сказав своїй матері: “Досить, це моя дружина, і я їй вдячний”? Чому не пояснив їй, що іпотеку сплачую я, поки ти спокійно відкладаєш свою зарплату? Чому не згадав, що саме я возила її по лікарях і купувала дорогі ліки, коли пенсії не вистачало? Чому дозволяв їй щоразу називати мене “торгашкою” й “вискочкою”, а сам у цей час просив у мене гроші на бензин?
Андрій мовчав. Його губи безпорадно розтулялися й змикалися, мов у риби, викинутої на берег.
— Ось бачиш, — сказала Наталія. — Відповісти тобі нічого.
Вона підхопила сумку й рушила до виходу. Уже біля дверей зупинилася й подивилася на свекруху. Ганна Дмитрівна стояла в кухонному проході, схрестивши руки на грудях. На її обличчі застиг переможний вираз.
— Ну що, стала? — з насмішкою кинула вона. — Ідеш? Щасливої дороги. Тільки запам’ятай: квартира наша. Повернешся — житимеш за нашими правилами.
Наталія довго й уважно подивилася на неї. Потім перевела погляд на чоловіка.
— Знаєш, Андрію, — промовила вона спокійно, майже буденно, — я справді йду. Але не на кілька днів. Я подаю на розлучення. І можете не хвилюватися: на вашу квартиру я не претендую. У мене, дякувати Богу, є власна. Та сама, яку я купила торік, поки ви тут радилися, як би спритніше мене обібрати.
Обличчя Ганни Дмитрівни вмить змінилося. Такого повороту вона явно не чекала.
— Яка ще квартира? — різко запитала вона.