Оксана вийшла з таксі й на мить зупинилася біля під’їзду будинку, де жили її батьки. У сумці мовчав телефон із темним екраном, а в тумбочці орендованої квартири вже третій тиждень без діла лежали ключі від Hyundai Accent. Вона не торкалася їх від того вечора, коли Андрій забрав обидва комплекти й повіз їх своїй матері.
Двері відчинив батько — Василь Миколайович. Привітався скупо, майже сухо, і одразу глянув їй за спину, у порожній простір сходового майданчика.
— А де машина?
Андрій, який підіймався слідом із пакетом апельсинів у руці, швидко вийшов уперед і ніби ненароком загородив дружину плечем. Усміхався він широко, майже урочисто, наче приніс чудову новину.
— Так це тепер автомобіль моєї матусі! — весело кинув він і розвів руками, ніби оголошував жартівливий сюрприз.
Оксана мовчала, не наважуючись підвести очі.
Василь Миколайович довго дивився на зятя. Дуже довго. Потім мовчки відступив убік і кивнув у напрямку коридору.
— Заходьте.
Першим на кухню пройшов Андрій. Він скинув куртку, повісив її на спинку стільця й одразу потягнувся до салату, що стояв посеред столу. Оксана сіла навпроти, поклала долоні на коліна й втупилася в вишиту скатертину.
Мати, Людмила Ігорівна, вийшла з кухні з каструлею картоплі. Поставила її на стіл і, не привітавшись, повернулася назад. Вона навіть не глянула в бік зятя.
Андрій накладав собі їжу й говорив, не відриваючи погляду від тарілки:
— Ми вчора з мамою на дачу їздили, новий диван забирали. Машина — просто супер, стільки всього влізло. Мама за кермом, як справжній водій зі стажем, я навіть не думав, що вона так упевнено їздить. Потім ще на склад заїжджали, партію товару отримували. А дорогою назад колесо трохи спустило, то вона сама під’їхала до насоса, мене й не просила допомогти.
Він говорив із повним ротом і водночас жував. Людмила Ігорівна поставила на стіл чайник і сіла біля вікна, не дивлячись на гостей.
Василь Миколайович підвівся, вийшов до кімнати й невдовзі повернувся з папкою. Важка, у твердій обкладинці, вона лягла на стіл поруч із тарілкою Андрія. Батько розгорнув її й повернув документи до зятя.
— Договір дарування, — тихо промовив він.
Андрій завмер. Ложка зависла на півдорозі до рота, а обличчя його поволі втратило колір.
— Власниця автомобіля — Оксана. Не ти. І не твоя мати.
— Ну так, але ж ми сім’я, це спільне майно, ми ж…
— Дарча, — перебив його Василь Миколайович, і голос у нього став твердішим. — Річ, подарована одному з подружжя, не вважається спільно нажитою. Машина належить тільки Оксані. Ти й твоя мати користуєтеся чужим майном без згоди власниці.
Андрій поклав ложку на стіл. Спершу глянув на дружину. Оксана очей не підняла. Тоді він повернувся до Василя Миколайовича й спробував усміхнутися, але усмішка вийшла перекошеною.
— Та ви що, батьку, ми ж не чужі люди. Мама хвора, їй допомога потрібна. Серце барахлить, тиск стрибає. А Оксана вдома сидить, вона все одно за кермо не сідає, сама казала, що боїться водити. Хіба я щось погане зробив? Я для всіх стараюся, а ви мені одразу про чуже майно. Це ж моя мама. Ви так говорите, ніби вона стороння людина.
Василь Миколайович уперся долонями в край столу.
— Ти хочеш, щоб моя донька мовчала. Щоб ходила пішки, поки твоя мати роз’їжджає на машині, за яку я оформив кредит, а моя дружина продала прикраси. Родинні. Ще від моєї бабусі.
Тиша накрила кухню, мов важка ковдра. Оксана чула, як на плиті ледь чутно шумить чайник, а десь у коридорі з крана падає вода.
Василь Миколайович повернувся до доньки. Заговорив уже інакше — м’якше, але без найменшого сумніву:
— Оксано, збирайся. Їдемо забирати машину. Негайно.
Оксана підвелася. Андрій теж різко схопився, узяв зі столу телефон і швидко застукав пальцями по екрану.
— Я щось не зрозумів, ви це серйозно? Ви мене при батьках принижуєте? Через якусь машину?
— Це не «якась машина», — відповів Василь Миколайович, навіть не обернувшись. — Це власність Оксани. Збирайся, доню.
Вони вийшли втрьох: Оксана, батько й мати. Андрій залишився на кухні. Та за мить він з’явився в передпокої і, поки Оксана вдягала пальто, тихо, але виразно кинув їй у спину:
— Ти зрадила сім’ю. Запам’ятай це.
Оксана на секунду завмерла, проте не озирнулася. Василь Миколайович відчинив двері й пропустив доньку вперед.
Вони спустилися до під’їзду, де вже чекало таксі. Людмила Ігорівна сіла позаду, Оксана — поруч із нею, а Василь Миколайович влаштувався біля водія. Він назвав адресу Надії Сергіївни, і автомобіль рушив.
Усю дорогу Оксана дивилася у вікно. Мати не промовила жодного слова, лише стискала її руку холодними пальцями.
Таксі зупинилося біля старої п’ятиповерхівки на краю району. На третьому поверсі світилося вікно. Оксана згадала, як пів року тому свекруха попросила ключі «на один день, до лікаря з’їздити». Потім — ще на два дні. Потім — на тиждень. А далі Андрій просто повідомив, що мати вписала себе в страховку, і Оксана вже не сперечалася.
Василь Миколайович піднявся першим. Натиснув дзвінок. Свекруха відчинила майже одразу, наче стояла за дверима й чекала. На ній був квітчастий халат, у руці — телефон. Очевидно, Андрій устиг її попередити.
— Василю Миколайовичу, якими долями? — Надія Сергіївна спробувала всміхнутися, розтягуючи губи. — Андрійко телефонував, казав, що ви там трохи посварилися. Та це ж дрібниці, сімейне питання. Зараз чай поставимо, сядемо й усе спокійно обговоримо, без нервів.
— Ключі від машини, — рівним голосом сказав батько.
— Зараз, звісно. — Вона повернулася до вішалки, зробила крок і раптом різко смикнула двері на себе, намагаючись зачинитися.
Василь Миколайович виставив долоню й уперся в одвірок.
— Не влаштовуйте виставу. Автомобіль належить Оксані. Ви пів року користуєтеся ним без дозволу. Жодного разу не спитали згоди. Віддайте ключі по-доброму, або я викликаю поліцію. Усі документи в мене при собі.
Обличчя Надії Сергіївни спотворилося. Вона рвучко розвернулася, зникла у квартирі й майже відразу повернулася, стискаючи ключі в кулаку. Очі її побіліли від люті.
— На, забирай!
Вона жбурнула ключі просто в обличчя Оксані, цілячись навмисне. Метал боляче вдарив по щоці й із дзвоном упав на підлогу. Людмила Ігорівна охнула. Василь Миколайович навіть не поворухнувся.
— Тільки чоловік від тебе піде, запам’ятай! — крикнула Надія Сергіївна вже в спину Оксані, яка нахилилася підняти ключі. — Нормальна дружина підтримує чоловіка, а ти що? Егоїстка! Пожалкувала машину для хворої людини! Та ти мені до кінця життя маєш дякувати, що я сина на тобі одружити дозволила!
Оксана випросталася. Руки її не тремтіли. Вона подивилася на свекруху, але не сказала нічого. Просто розвернулася й пішла вниз сходами.
Людмила Ігорівна рушила слідом. Василь Миколайович затримався на мить, дивлячись, як Надія Сергіївна з гуркотом захряснула двері, а потім теж спустився у двір.
Hyundai Accent стояв біля під’їзду. Одне колесо було приспущене, на капоті виднілися брудні розводи, бічне дзеркало перекосилося. Оксана відчинила дверцята й застигла.
На задньому сидінні валялися чужі сумки, стара плямиста кофта, дві порожні пляшки з-під лимонаду й розсипані папірці. У салоні стояв запах тютюну та дешевих парфумів. На передньому пасажирському сидінні лежали рукавички Надії Сергіївни.
Людмила Ігорівна мовчки взялася витягати речі — одну за одною — і охайно складати їх на асфальт біля дверей під’їзду.
Василь Миколайович підійшов до Оксани й торкнувся її плеча.
— Сідай за кермо. Поїхали додому.
Оксана сіла. Кермо було холодне й липке на дотик. Вона глянула на батька, який уже вмостився на пасажирському сидінні й пристебнувся. Мати сіла позаду.
Оксана завела двигун, натиснула зчеплення й повільно виїхала з двору. У дзеркалі заднього виду вона помітила, як на третьому поверсі смикнулася фіранка.
Минуло два дні. Андрій не телефонував, не писав і не з’являвся. Оксана майже повірила, що він просто зник із її життя. Але ввечері третього дня у двері подзвонили. Вона відчинила. На порозі стояв Андрій. Не привітався, не пояснив нічого, мовчки пройшов до кімнати й простягнув їй зім’ятий аркуш.
— Прочитай.
Вона швидко пробігла очима написане. «Ти мене зрадила. Ти обрала батьків, а не сім’ю. Ти принизила мою хвору матір. Я йду. Буде розлучення. І поділ майна. Я маю право на компенсацію».
Оксана підвела на нього очі.
— Забирайся.
Андрій подивився на неї здивовано, ніби чекав сліз, істерики або благань. Та Оксана мовчала й дивилася повз нього. Він грюкнув дверима так, що в передпокої задрижали стіни.
Оксана ще довго сиділа на кухні й розглядала зім’ятий аркуш. Почерк був Андріїв, але текст явно складала Надія Сергіївна. Оксана надто добре впізнавала ці фрази й інтонації. Вона склала записку навпіл і поклала в шухляду стола. На душі було дивно порожньо. Не боляче й не гірко — саме порожньо, наче з грудей витягли щось важке й незграбне, що останні кілька років заважало їй дихати.
Наступного ранку Оксана поїхала на роботу. Hyundai Accent стояв біля під’їзду чистий: напередодні вона вимила салон, вивела тютюновий запах, викинула чужі рукавички й протерла кожну ручку. Тепер у машині пахло її парфумами та кавою з термогорнятка.
Увечері, коли вона повернулася й припаркувала автомобіль, із сусіднього під’їзду вийшла сусідка, Валентина Олександрівна, і замахала їй рукою.
— Оксаночко, я вас учора бачила! Ви з чоловіком так сварилися, що весь під’їзд чув. Я вже хотіла поліцію викликати. Андрій казав, що ви його матір обікрали? Я, звісно, не повірила, але він так переконливо розповідав.
Оксана застигла з ключами в руці.
— Обікрала? Він саме так сказав?
— Аякже. Мовляв, ви забрали машину в хворої жінки, а тепер вона лежить із серцевим нападом. І ще казав, що ви її речі просто на асфальт повикидали. Я йому кажу: «Андрію, Оксана не така», а він тільки рукою махнув і пішов.
Оксана глибоко вдихнула й повільно видихнула.
— Валентино Олександрівно, я нічого не крала. Машина моя. Її подарували мені батьки. А свекруха пів року їздила на ній без мого дозволу. Речі я не викидала, а повернула. Якщо хочете, можу показати документи.
Валентина Олександрівна сплеснула руками.
— Ой лишенько, що ж це робиться! А він мені так солодко вуха заливав, що хоч вір. Ну, Оксано, тримайся. Я тепер нашим скажу, щоб не вірили кожному слову.
Оксана кивнула й попрямувала до під’їзду.