Та щойно вона зайшла всередину, важкість із грудей не зникла. Навпаки — після розмови з сусідкою лишився гіркий присмак. Андрій, схоже, вирішив розпочати справжню війну. І з усього було видно: зупинятися він не збирався.
Минув ще тиждень. У п’ятницю ввечері задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я молодшої сестри — Марія. Щойно Оксана відповіла, та майже закричала в слухавку, не приховуючи обурення:
— Ти вже бачила, що вони викладають у соцмережах?!
Оксана похолола. Вона відкрила застосунок і зайшла на сторінку Надії Сергіївни. Свекруха опублікувала фото: сидить на лавці біля під’їзду, обличчя страдницьке, погляд такий, ніби її щойно вигнали на мороз без копійки в кишені. Підпис під світлиною був довгий і жалісний: «Ось так тепер і живемо. Рідна невістка виставила мене на вулицю. Машину відібрала, ключі кинула просто в обличчя. А я ж ставилася до неї, як до доньки. Не робіть людям добра — не матимете зла».
Під дописом уже назбиралося з три десятки коментарів. Незнайомі жінки писали одна поперед одної: «Тримайтеся, Надійко», «Бог усе бачить», «Яка ж підла ваша невістка, Господи прости».
В Оксани в очах потемніло. Вона вимкнула екран і поклала телефон дисплеєм донизу, ніби так могла відгородитися від усього цього бруду.
Приблизно за годину подзвонив Андрій.
— Привіт, — кинув він і замовк.
Оксана теж нічого не сказала.
— Я… поговорити хочу, — нарешті промовив він. — Тільки не телефоном. Давай зустрінемося. Десь на нейтральній території.
— Для чого?
— Ти ж бачиш, що відбувається. Мамі погано. Ти її на все місто осоромила. Вона з ліжка не підводиться. Лікарі кажуть — нервове виснаження. Вона вже готує заяву до суду на тебе і на твого батька. Каже, ти на неї напала й ключами в обличчя жбурнула.
Оксана відчула, як до щік прилила гаряча кров.
— Андрію, ти був там і все бачив. Це вона кинула ключі в мене. Я їх навіть першою не брала. Твій батько стояв поруч.
— Та яка різниця, хто перший кинув! — раптом зірвався він на крик. — Ти хоч розумієш, що наробила?! Ти пішла проти сім’ї! Проти моєї матері! Вона хвора людина! Ти хоч раз поцікавилася, який у неї тиск? Ти її взагалі за людину маєш?!
Оксана заплющила очі й повільно долічила до п’яти, аби не відповісти тим самим тоном.
— Коли ти пішов, то сказав, що буде розлучення. Я не проти. Давай розлучатися.
На тому кінці запала мовчанка. Оксана чула лише важке, часте дихання Андрія. Здавалося, він ходив кімнатою туди-сюди.
— Тобто розлучення? — перепитав він уже тихіше.
— Так.
— Ну дивись. Ти сама цього захотіла. Тоді готуйся. Я маю право на все. Квартира орендована, але платили ми за неї порівну. У мене є чеки. І машину я просто так не віддам. Подарунок чи не подарунок — суд розбереться. І кредити ще є. Ми два роки тому брали споживчий. До речі, платив його я.
Оксана насупилася.
— Той кредит давно закритий. Останній платіж я сама переказувала.
— Нічого не знаю. Документи покажуть. Готуйся, Оксано. Хотіла війни — отримаєш.
Він кинув слухавку.
Оксана ще кілька хвилин сиділа нерухомо, вдивляючись у темний екран. Потім набрала батька. Василь Миколайович вислухав її до кінця, не перебиваючи, і сказав лише одне:
— Завтра зранку йдемо до юриста. Я вже знайшов хорошу людину.
Тієї ночі Оксана майже не склепила очей. Вона крутилася з боку на бік, пригадувала кожну деталь, кожне слово Андрія. І що довше думала, то виразніше розуміла: він із матір’ю не просто сваряться. Вони щось готують. Якусь пастку.
Відповідь прийшла за два дні.
На робочий телефон Оксани зателефонували з невідомого номера. Чоловічий голос, хрипкуватий і грубий, одразу перейшов до справи:
— Оксано Вікторівно? Вас турбують зі служби стягнення заборгованості. У вас прострочення за кредитним договором номер триста двадцять чотири дріб п’ятнадцять. Сума боргу — сто дванадцять тисяч гривень. Плюс пеня. Коли плануєте погасити?
Оксана повільно опустилася на стілець.
— Який іще кредит? Я жодних кредитів не брала.
— Договір оформлено на ваше ім’я. Паспортні дані збігаються. Дата оформлення — квітень минулого року. Платежів немає вже три місяці. Ми змушені розпочати процедуру примусового стягнення.
У слухавці щось зашурхотіло. Потім на задньому плані Оксана почула жіночий голос: «Скажи їй, що квартиру опишуть». А за мить пролунав короткий смішок. Такий сміх вона впізнала б серед тисячі інших.
Це сміялася Надія Сергіївна.
Зв’язок обірвався короткими гудками. Оксана ще довго сиділа, стискаючи телефон у руці. У вухах стояв той самовдоволений, переможний сміх.
Вона одразу подзвонила батькові. Василь Миколайович приїхав приблизно за годину, зайшов на кухню й поклав свій старенький телефон на стіл.
— Розповідай усе по порядку. Дослівно, наскільки пам’ятаєш.
Оксана переказала розмову. Коли дійшла до моменту, де на фоні засміялася Надія Сергіївна, батько так стиснув щелепи, що в нього побіліли вилиці.
— Отже, вони оформили кредит на твоє ім’я. Без твого відома. А тепер ще й гроші з тебе вибивають.
— Тату, я не брала жодних кредитів. Присягаюся.
— Я знаю, доню. Тому завтра зранку ми йдемо до Катерини. Вона адвокат.
Він витягнув із внутрішньої кишені візитівку й поклав перед нею. На білому прямокутнику чіткими чорними літерами було надруковано: «Катерина Андріївна Соколова. Сімейне право. Цивільні спори».
— Ти вже з нею говорив? — тихо спитала Оксана.
— Так. Два дні тому. Щойно зрозумів, що Андрій просто так не відступить. Катерина сказала зібрати всі документи, які в тебе є: паспорт, свідоцтво про шлюб, договір дарування на машину, банківські виписки. Усе, що лежить удома й може знадобитися.
Оксана кивнула. Вони ще довго сиділи вдвох на кухні, пили чай і мовчали. За вікном дощ посилився, стукав по підвіконню рівно й настирливо.
Наступного ранку Оксана разом із Василем Миколайовичем під’їхали до офісу Катерини Андріївни. Приміщення було невелике, на другому поверсі старої цегляної будівлі. У коридорі пахло паперами, кавою і трохи пилом. Адвокат зустріла їх біля дверей — висока жінка років сорока, у строгому сірому костюмі, з короткою стрижкою та уважним поглядом, від якого, здавалося, не сховається жодна дрібниця.
— Проходьте, сідайте, — сказала вона, запрошуючи їх до кабінету. — Василь Миколайович уже коротко описав мені ситуацію. Машину повернули собі. Чоловік пішов. Свекруха обливає вас брудом у соцмережах. А тепер з’явився ще й кредит, якого ви, Оксано, не оформлювали. Почнемо з початку. Коли саме вам телефонували зі служби стягнення?
Оксана докладно переказала розмову. Катерина записувала все в блокнот і час від часу підводила очі.
— Номер зберігся?
Оксана відкрила журнал викликів і продиктувала цифри. Катерина набрала їх у своєму телефоні й натиснула виклик. Після кількох гудків відповів чоловічий голос.
— Алло, це Катерина Соколова, адвокат Оксани Вікторівни. З ким я розмовляю?
У слухавці почулося шарудіння. Голос одразу став іншим — менш упевненим.
— А ви, власне, з якого питання?
— Щодо кредитного договору номер триста двадцять чотири дріб п’ятнадцять. Назвіть, будь ласка, повну назву вашої організації, юридичну адресу та реєстраційні дані, які підтверджують право здійснювати колекторську діяльність.
На тому кінці зависла тиша. Потім чоловік пробурмотів щось нерозбірливе й різко завершив дзвінок.
Катерина поклала телефон на стіл і спокійно подивилася на Оксану.
— Це не колектори. Найімовірніше, підставна людина. Можливо, знайомий вашої свекрухи, якого попросили подзвонити й налякати вас. Справжні представники колекторської компанії зобов’язані назвати організацію, представитися повністю та повідомити про фіксацію розмови.
Оксана полегшено видихнула, але Катерина підняла палець, зупиняючи передчасну радість.
— Проте це ще не означає, що кредиту не існує. Андрій і Надія Сергіївна могли оформити позику через мікрофінансову організацію, використавши копію вашого паспорта. На жаль, таке трапляється. Треба перевіряти офіційно.
Вона підтягнула до себе клавіатуру й швидко застукала по клавішах. За кілька хвилин розвернула монітор до Оксани.
— За вашою письмовою згодою я зробила запит до бюро кредитних історій. Дивіться. Прострочення у вас справді є. І не одне.
Оксана вдивилася в екран — і відчула, ніби підлога вислизнула з-під ніг.
На моніторі було три рядки. Перший — споживчий кредит на сто дванадцять тисяч гривень, оформлений у квітні минулого року. Другий — мікропозика на сорок тисяч, узята в липні. Третій — кредитна картка з лімітом п’ятдесят тисяч, активована у вересні.
— Я нічого з цього не брала, — прошепотіла Оксана самими губами.
Василь Миколайович нахилився вперед і впився поглядом у цифри.
— Це все Андрій?
— Поки що не робімо поспішних висновків, — Катерина підняла долоню. — Спершу встановимо факти. Але дати промовисті: усі три договори оформлені тоді, коли ви вже перебували у шлюбі. І за сумами схоже, що гроші йшли не на спільні потреби родини, а на зовсім інші речі. Оксано, пригадайте: за останній рік Андрій або його мати робили якісь помітні покупки? Може, витрати, які тоді здалися вам дивними?
Оксана замислилася. І раптом її наче струмом ударило.
— У квітні вони з матір’ю їздили на південь, до моря. Казали, що Надія Сергіївна відкладала з пенсії. У липні Андрій купив новий ноутбук і пояснив, що отримав премію на роботі. А у вересні в Надії Сергіївни з’явилася нова пральна машина. Вона ще хвалилася сусідкам.
Катерина занотувала кожну деталь і відкинулася на спинку крісла.
— Ось вам і можливий мотив. Відпочинок, техніка, побутові покупки. А борги — на вас. До речі, Оксано, згадайте, де був ваш паспорт у квітні минулого року?
Оксана заплющила очі. Спогад виринув майже одразу. Тоді Андрій попросив у неї паспорт — нібито треба було зробити копію для якихось документів на роботі. Вона не стала розпитувати й просто віддала.
— Він був у Андрія. Він сказав, що на роботі вимагають копію паспорта дружини для страхування.
Катерина кивнула так, ніби саме цього й очікувала.
— Дуже типова схема. Найімовірніше, підписи в договорах підроблені. Це можна довести почеркознавчою експертизою. Якщо підтвердиться, дії Андрія та його матері можуть підпадати під статтю 190 Кримінального кодексу України — шахрайство.
У кабінеті стало тихо. Першим мовчанку порушив Василь Миколайович.
— Що потрібно, аби запустити справу?
— Заява до поліції. А також позов до суду про визнання кредитних договорів недійсними. Паралельно вимагатимемо відшкодування витрат і компенсацію моральної шкоди. Але спершу, Оксано, я маю поставити вам важливе запитання. Ви готові йти до кінця? Бо після цього назад дороги майже не буде. Щойно Андрій і Надія Сергіївна дізнаються про заяву, вони почнуть захищатися. І, цілком можливо, вдарять ще сильніше.
Оксана підвела погляд.