Перед очима одна за одною спалахнули картини: ключі, кинуті їй просто в обличчя; отой гидкий допис у соцмережі; самовдоволений сміх Надії Сергіївни в телефонній слухавці, від якого тоді в Оксани стискалося все всередині.
— Готова, — тихо, але твердо сказала вона.
Катерина коротко кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.
— Тоді починаємо діяти. Сьогодні я готую заяву до поліції за фактом шахрайства. Завтра подамо її офіційно.
З офісу вони вийшли вже ближче до обіду. Дощ ущух, асфальт темнів вологими плямами, а крізь важкі хмари пробивалося бліде, холодне жовтневе сонце. Оксана йшла поруч із батьком і раптом відчула: у ній щось зрушило з місця. Страх, що стільки часу тримав її за горло, повільно відступав. На його місце приходила тверда, майже крижана рішучість.
Того ж вечора Оксана сиділа вдома над розкладеними на столі паперами, коли в двері знову подзвонили. Вона підвелася, підійшла навшпиньки до вічка й побачила перекошене від злості обличчя Андрія.
Відчинила.
Він стояв на порозі розпатланий, із темними колами під очима. Дихав уривчасто, наче щойно біг сходами.
— То ти справді до юристки поперлася? — випалив він, навіть не привітавшись.
— А тебе це чому хвилює?
— Мене? — Андрій рвучко ступив уперед, але Оксана не зрушила з місця. — Мені вже повідомили, що ти перевіряла кредитну історію! Ти взагалі розумієш, що робиш? Ти хочеш мою матір за ґрати посадити?
— Я хочу з’ясувати, звідки на мені кредити, яких я не брала. І хочу, щоб ті, хто їх оформив, відповідали за законом.
Андрій завмер. Губи в нього зблідли.
— Ти нічого не доведеш. Чуєш? Нічого. Мама хвора. У неї тиск, серце. Якщо з нею щось станеться, це буде на твоїй совісті. Ти це розумієш? Ти хоч на мить подумала, що буде, якщо її заберуть до лікарні? А якщо все закінчиться гірше? Ти зможеш із цим жити?
— За своє здоров’я твоя мати відповідає сама. Як і за свої вчинки. Так само, як і ти.
Він дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Ти стала іншою. Раніше ти такою не була.
— Раніше я боялася. А тепер мені вже нічого втрачати.
Андрій різко розвернувся й попрямував до ліфта. Оксана зачинила двері та на мить притулилася до них спиною, дослухаючись до власного серцебиття.
Наступного ранку рівно о дев’ятій їй зателефонувала Катерина.
— Оксано, заява до поліції готова. За годину заїду по вас. Подамо її разом.
Оксана вдягнула строгу спідницю й білу блузку, зібрала волосся в охайний пучок і вийшла з квартири. Біля під’їзду її вже чекала Катерина. Вона стояла поруч зі своїм авто й говорила телефоном. Побачивши Оксану, кивнула, швидко завершила розмову та відчинила дверцята машини.
— Є дещо нове, — сказала вона. — Я підняла інформацію щодо одного з кредитів. Того, що на сорок тисяч гривень. Здогадуєтеся, хто значиться отримувачем коштів?
— Надія Сергіївна?
— Саме вона. Гроші зайшли на її рахунок уже наступного дня після оформлення договору. Це прямий доказ. Вони навіть не спробували нормально приховати сліди. Тож позиція в нас досить сильна. Поїхали.
Вони сіли в машину й виїхали з двору. У відділку поліції було гамірно: хтось сперечався біля чергової частини, хтось заповнював папери, телефони дзвонили майже безперервно. Катерина впевнено пройшла до потрібного кабінету, привіталася з черговим і поклала на стіл теку з документами.
— Заява про шахрайство. Стаття 190 Кримінального кодексу України. Докази додаються.
Черговий прийняв документи, поставив штамп і видав талон-повідомлення. Оксана взяла аркуш, подивилася на номер — і тільки тоді до кінця усвідомила: тепер це вже не просто розмови. Усе стало реальністю.
Щойно вони вийшли на вулицю, у сумці задзвонив телефон. Номер був прихований. Оксана натиснула «прийняти».
З динаміка долинув голос Надії Сергіївни. Цього разу без сміху. Сухий, колючий, злий — мов зимовий вітер.
— То ти все-таки в поліцію пішла? Нічого. Ще пошкодуєш. У мене теж люди є. Дізнаєшся, як воно — проти мене йти.
Оксана не сказала жодного слова. Просто скинула виклик і спокійно поклала телефон назад у сумку.
Катерина уважно глянула на неї.
— Свекруха, — пояснила Оксана. — Погрожує.
— Звикайте. Це лише початок. Коли вони зрозуміють, що залякати вас не вдається, погроз побільшає. А потім почнуться пропозиції «домовитися». Ось тоді головне — не здатися.
Оксана мовчки кивнула. Вони вже їхали назад до офісу, коли телефон задзвонив знову. Цього разу на екрані висвітилося ім’я матері.
— Оксаночко, ти де? — голос Людмили Ігорівни тремтів.
— З адвокаткою. Мам, що сталося?
— До мене щойно прийшла Надія Сергіївна. Сама. Сіла на лавку біля під’їзду й сидить. Каже, що не піде, поки ти не забереш заяву з поліції. Ще говорить, що в неї серце схопило, і якщо вона помре, винна будеш ти. Сусіди вже зібралися, всі дивляться.
Оксана так стиснула телефон, що пальці побіліли.
— Мамо, зачини двері й нікуди не виходь. Я зараз приїду.
Коли Оксана з Катериною під’їхали до батьківського будинку, біля під’їзду вже товпилися люди. Кілька пенсіонерок із сусідніх лавок, молода жінка з дитячим візочком, двоє чоловіків із сусіднього під’їзду — усі дивилися на лавку, де сиділа Надія Сергіївна.
Свекруха закутала шию сірим пуховим платком, начепила темні окуляри й трималася лівою рукою за груди. Вигляд мала стражденний, майже сценічний. Біля ніг стояла розкрита сумка, з якої визирали пляшка води та упаковка пігулок.
Оксана вийшла з машини. Надія Сергіївна одразу підвела голову й заговорила голосно, так, щоб почув увесь двір:
— Ось вона! Прийшла! Дивіться, люди добрі! Рідна невістка! Машину в хворої старої жінки відібрала, тепер ще й у поліцію на мене заяву написала. Посадити хоче. Щоб я у в’язниці померла. І за що? За те, що я до лікарів їздила!
Натовп загув. Оксана вже хотіла відповісти, але Катерина легко торкнулася її ліктя й сама зробила крок уперед.
— Надіє Сергіївно, — промовила вона виразно й достатньо голосно. — Я адвокатка Оксани Вікторівни. Те, що ви зараз робите, називається поширенням неправдивих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутацію людини. За це передбачена цивільно-правова відповідальність, зокрема спростування й відшкодування моральної шкоди. Вам справді хочеться додати до справи ще й це?
Надія Сергіївна на секунду захлинулася словами й замовкла. Але швидко опанувала себе.
— Не лякайте мене своїми законами! Я хвора людина. У мене серце. Мене зараз швидка забере. І ти, Оксано, відповідатимеш. І ви, адвокатко, теж відповідатимете. Я все запишу!
— Записуйте, — спокійно відповіла Катерина. — А я вже веду аудіозапис. Усі ваші слова будуть долучені до матеріалів справи. До того ж у нас є свідки. Сусіди чудово чули, що саме ви щойно говорили.
Надія Сергіївна стиснула зуби й замовкла. Василь Миколайович, який увесь цей час стояв у дверях під’їзду, спустився до лавки. Говорив він голосно, але без крику:
— Надіє Сергіївно, прошу вас залишити територію біля будинку. Тут живуть моя дружина й наші сусіди, і ви влаштовуєте виставу під їхніми вікнами. Якщо за п’ять хвилин ви не підете, я викликаю поліцію. Документи в нас є: і щодо машини, і щодо кредитів, які ви разом із сином оформили на ім’я моєї доньки. Хочете продовжувати — продовжуйте, але вже в присутності правоохоронців.
У натовпі хтось заворушився. Пенсіонерки перезирнулися. Один із чоловіків із сусіднього під’їзду голосно промовив:
— То це вона кредити на невістку повісила? Оце так поворот.
— Так, — підтвердила Катерина. — Три кредити. Усі оформлені без відома Оксани. Гроші пішли на відпочинок, техніку й ноутбук. Слідчі дії вже розпочато.
Люди зашепотіли зовсім інакше. Молода мама з візочком розвернулася й пішла. Одна з пенсіонерок підтиснула губи й осудливо похитала головою.
Надія Сергіївна відчула, що її вистава провалюється, а глядачі вже не на її боці. Вона різко схопила сумку, підвелася з лавки й процідила крізь зуби:
— Нічого. Правда все одно за мною. Ви ще зрозумієте, з ким зв’язалися.
Після цього швидкою ходою, майже бігцем, рушила з двору. Темні окуляри вона зняла вже за кілька кроків.
Василь Миколайович провів її поглядом і повернувся до доньки.
— Усе, заходьте в дім. Мати хвилюється.
Людмила Ігорівна чекала їх у передпокої. Обличчя в неї було бліде, руки помітно тремтіли.
— Пішла?
— Пішла, — сказав Василь Миколайович. — І навряд чи скоро повернеться. Ми все зафіксували.
Він допоміг дружині сісти на стілець і подав склянку води. Катерина тим часом пройшла на кухню, відкрила ноутбук і почала готувати доповнення до заяви.
— Усе, що відбулося сьогодні, буде додано до матеріалів, — пояснила вона. — Погрози, публічні звинувачення, спроба тиску. Суд і слідство не люблять таких речей. А коли Надія Сергіївна почне розповідати про хворе серце, у нас уже будуть аудіо й відео її сьогоднішнього «виступу».
Наступного дня Катерина зателефонувала Оксані рано-вранці.
— Оксано, маємо новини. Поліція відкрила кримінальне провадження за статтею 190 — шахрайство. Сьогодні вдень до Надії Сергіївни прийдуть із обшуком.
Оксана сіла на ліжку. Кримінальне провадження. Ці слова прозвучали важко, майже як вирок. Але вже не їй — їм.
— А що буде з Андрієм?
— Його теж викличуть на допит. У справі він проходить як співучасник. Якщо експертиза підтвердить, що підписи підроблені, відповідати доведеться обом.
Удень Оксана поїхала на роботу, але зосередитися не могла. Вона дивилася в монітор, перечитувала один і той самий рядок по кілька разів, а думки весь час поверталися до обшуку. О третій годині надійшло повідомлення від Катерини: «Обшук завершено. Вилучили ноутбук, документи, банківські картки. Надія Сергіївна намагалася зачинитися у ванній. Не допомогло».
За годину подзвонив Андрій. Голос у нього тремтів і зривався.
— Оксано… Оксаночко… Що ти наробила? До нас прийшли. Маму ледь до лікарні не забрали. У неї тиск майже двісті. Вона лежить і не встає. Ти розумієш, що ти її вбиваєш?
— Я не подавала заяву на її здоров’я. Я подала заяву про шахрайство. Це різні речі.
— Та яке шахрайство! Ну взяли трохи. Ну витратили. Ми ж сім’я! Ми б усе повернули! Чесно, хотіли повернути! Просто не встигли!
— У тебе було півтора року, Андрію. Ти нічого не повернув. Ти купив ноутбук, а мені сказав, що це премія. А я в той час економила на їжі й їздила автобусом, бо рахувала кожну гривню. Пам’ятаєш це? Ти хоч раз запитав, чи маю я гроші на проїзд?
У слухавці запала тиша.
— Я не знав, — нарешті прошепотів він. — Думав, у тебе все є.
— У мене нічого не було, Андрію. Просто ти цього не помічав.
Він замовк. Оксана чула лише його важке, часте дихання.
— Ти можеш забрати заяву? Будь ласка. Я все поверну. Ми все повернемо. Тільки забери.
— Ні. Кримінальне провадження вже не відкликається. Навіть якби я захотіла.
— Тоді я не знаю, що буде.
І він поклав слухавку.
Увечері того ж дня Оксана сиділа в батьків. Василь Миколайович увімкнув чайник і, не відходячи, завмер біля вікна.