— Чи це писав юрист?
— А тобі не однаково, дитинко?
— Зовсім ні. Юрист зазвичай фіксує те, що передбачає закон. А фраза про те, що я «не претендую на професійні можливості», — це вже не юридична норма. Це спроба змусити мене наперед відмовитися від кар’єри, а потім ще й мовчати, ніби її ніколи не було. Таке юрист сам від себе не додасть. Такі речі хтось дописує окремо.
Усмішка з її обличчя зникла.
— На що це ти натякаєш?
— Ні на що. Просто читаю. Уголос. Саме так, як ви й просили: чесно.
Андрій переводив погляд то на мене, то на матір. І вперше за весь вечір мав вигляд людини, яка нарешті почала вчитуватися в договір, який сама ж і принесла.
— Восьмий пункт, — сказала я й розвернула теку до нього. — Ось тут. Прочитай. Сам.
Він узяв аркуш, нахилився ближче. Губи ледь ворушилися, поки він пробігав очима рядки.
У восьмому пункті було написано: якщо шлюб розривається з ініціативи дружини, вона зобов’язана протягом місяця залишити спільне житло й не має права вимагати компенсацію за вкладені кошти в ремонт та облаштування. Ремонт і меблі, між іншим, ми планували робити в новій квартирі. У тій самій, яку збиралися купувати разом у кредит, і на перший внесок я вже відклала гроші зі своєї — тієї самої, розписаної тут до коми — зарплати.
— Це не те… — Андрій підвів на мене очі. — Мабуть, просто шаблон. Там, напевно, залишилося від…
— Від чого саме, Андрію? Від попередньої нареченої?
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як гуде холодильник на кухні. Наталія Ігорівна підвелася з дивана.
— Досить, — різко сказала вона. — Не треба влаштовувати сцен. Нормальний договір, у пристойних людей так заведено. Ти зараз робиш проблему з нічого. Андрію, поясни їй.
Андрій промовчав.
Він сидів, дивився на восьму сторінку й не вимовляв жодного слова. І це мовчання виявилося гіршим за всі пункти разом. Договір, зрештою, міг скласти якийсь сторонній юрист. А мовчав — він. Той самий чоловік, який за три тижні мав стояти поруч зі мною й казати «беру». Він міг би просто зараз сказати: «Мамо, ні, це вже занадто, це треба прибрати». Одне речення. Лише одне.
Але він його не сказав.
Він обрав не сперечатися. З матір’ю. Бо зі мною було простіше.
Я закрила теку й посунула синю ручку на середину столу — ближче до нього.
— Я цього не підпишу, — спокійно сказала я.
— Оксано, давай завтра, на свіжу голову, — поспіхом заговорив Андрій. — Ти втомилася, я розумію…
— Я не втомилася. Я просто дочитала до кінця.
— І що ж ти там такого дочитала? — втрутилася Наталія Ігорівна. — Звичайні документи. Ти від самого початку шукала, до чого причепитися. Не хочеш заміж — так і скажи, навіщо цей театр.
— Хочу, — відповіла я. І сама здивувалася, бо всередині це слово вже звучало в минулому часі. — Хотіла. До шостої сторінки.
Я підвелася й зняла куртку зі спинки стільця. У передпокої було темно; вимикач я намацала не одразу. За спиною Андрій щось говорив про те, що треба «переспати з цією думкою», що «мама не те мала на увазі», що «ми ж дорослі люди».
Дорослі люди. Дорослий чоловік приніс своїй нареченій папір, у якому вона наперед перетворювалася на безголосу прислугу, і був настільки впевнений, що вона не дочитає, що сам, схоже, теж не дочитав.
Уже біля дверей я обернулася.
— Андрію. Ти справді думав, що я не читатиму?
Він зніяковів.
— Я думав, ти… ну… ти зазвичай на такі речі…
— Не зважаю. Договорюй.
Він так і не договорив. Із кімнати Наталія Ігорівна крикнула, що я ще пошкодую, що таких, як її Андрій, треба ще пошукати, і що в моєму віці перебирати вже не доводиться.