Я прокинувся рівно о третій ночі від настирливого тремтіння телефона. Ще не розплющивши очей, я вже відчув, як серце стислося від недоброго передчуття. У кімнаті панувала темрява, і лише слабке світло ліхтаря з вулиці ковзало по стелі, вимальовуючи на ній хиткі тіні гілок.
Телефон не вгавав і раз по раз спалахував екраном.
Напівсонний, я намацав рукою тумбочку, підтягнув до себе мобільний і глянув на дисплей. Вісімнадцять пропущених дзвінків.
Від доньки.
Сон злетів із мене миттєво.
Пальці стали неслухняними. За всі останні роки вона жодного разу не телефонувала мені стільки разів поспіль. Жодного.
Я поспіхом відкрив повідомлення й побачив лише кілька слів:
«Тату, допоможи! Приїжджай швидше!»
І все.
Без пояснень.
Без подробиць.
Без голосового повідомлення.
Я негайно натиснув виклик.
Довгі гудки.
Потім увімкнулася голосова пошта.
Я набрав ще раз.
Потім знову.
Марно.
У голові одна за одною почали спалахувати найстрашніші здогадки. Аварія. Напад. Пожежа. Будь-що могло статися.
Я натягнув на себе перший одяг, що трапився під руку, і вибіг із квартири.
Нічне місто здавалося порожнім і неживим. Світлофори ліниво блимали жовтим. По безлюдних вулицях зрідка пролітали машини.
Я гнав настільки швидко, наскільки дозволяла дорога.
Двадцять хвилин здавалися нескінченними.
Нарешті я загальмував біля будинку доньки.
У її вікнах світилося.
Це трохи відпустило напругу в грудях.
Але зовсім ненадовго.
Я майже злетів сходами на третій поверх і почав безперервно натискати на дзвінок.
За кілька секунд за дверима почулися кроки.
Замок клацнув.
На порозі стояла моя донька.
Жива.
Ціла.
У домашній футболці, із розкуйовдженим волоссям.
Вона дивилася на мене так, ніби зовсім не розуміла, що відбувається.
— Тату?
Я кілька секунд не міг видушити із себе жодного слова.
З-за її плеча визирнув наречений.
— Що сталося? — стривожено запитав він.
Я мовчки простягнув їм телефон.
— Ось що сталося.
Донька взяла мобільний, насупилася й прочитала повідомлення. Потім повільно підвела на мене очі.
— Я тобі цього не писала.
— Що?
— Я нічого не надсилала.
— Але воно прийшло з твого номера!
Вона одразу дістала власний телефон.
Переглянула повідомлення.
Потім журнал викликів.
Її обличчя поступово втратило колір.
— Я тобі не телефонувала.
— У мене тут вісімнадцять пропущених.
— А в мене немає жодного вихідного.
Ми стояли одне навпроти одного й мовчали.
Наречений спробував нервово всміхнутися.
— Мабуть, якийсь технічний збій.
Та його усмішка майже одразу згасла.
Бо жоден із нас насправді не повірив у це пояснення.
Я перевірив час, коли було надіслане повідомлення.
02:47.
Потім уважно звірив номер.
Це справді був номер моєї доньки.
Жодної підміни.
Жодної помилки.
За кілька хвилин ми таки погодилися на тому, що це, певно, стався якийсь збій у мережі чи телефоні.
Пояснення звучало непереконливо.
Але іншого ми просто не мали.
Я сів із ними на кухні й випив чаю.
Ми ще раз переглянули обидва телефони, звірили виклики, повідомлення, налаштування.
Нічого дивного не знайшли.
Зрештою я вирішив повертатися додому.
Біля під’їзду донька міцно мене обійняла.
— Вибач, що так налякала тебе.
— Головне, що з тобою все гаразд.
Я вийшов надвір.
Ніч стала ще глухішою.
Вітер майже ущух.
Місто ніби завмерло й прислухалося.
Я попрямував до машини.
Саме тоді телефон знову завібрував у моїй руці.
Нове повідомлення.
Від доньки.
Я застиг на місці.
Відкрив його.
І відчув, як крижаний холод повільно поповз уздовж хребта.
На екрані було написано:
«Не йди. Вони вже знають, що ти приїхав».
Я різко озирнувся.
У вікнах квартири доньки й досі горіло світло.