За склом ворушилися темні постаті.
Здавалося б, нічого дивного.
Звичайна нічна картина в освітленій квартирі.
Та після того повідомлення навіть цей рух у вікнах виглядав моторошно.
Я одразу набрав доньку.
Вона підняла майже миттєво, ще до того, як пролунав другий гудок.
— Тату?
— Ти щойно надсилала мені ще одне повідомлення?
— Ні.
— Воно прийшло кілька секунд тому.
На тому кінці запала пауза.
— Що там написано?
Я прочитав їй текст уголос.
У слухавці стало тихо.
Надто тихо.
Потім донька ледь чутно промовила:
— Тату… повернися.
— Чому?
— Бо мені страшно.
Я вже біг назад до під’їзду.
Коли ми знову опинилися всі разом у квартирі, повітря ніби змінилося. Тепер ніхто вже не намагався пояснити це звичайним збоєм чи випадковою помилкою.
Ми перевірили роутер.
Переглянули ноутбуки.
Телефони.
Навіть старий планшет, який давно лежав без діла.
Жодної ознаки зламу.
Жодного дивного підключення.
Жодного сліду, який міг би щось пояснити.
Час повільно тягнувся вперед.
На годиннику було пів на четверту.
І саме тоді раптово зникло світло.
Не лише в квартирі.
В усьому будинку.
Темрява накрила кімнати одразу, важко й глухо.
Донька скрикнула.
Її наречений увімкнув ліхтарик на телефоні, і вузький промінь затремтів на стінах, вихоплюючи з темряви то шафу, то двері, то бліді обличчя.
У цю мить із передпокою долинув звук.
Ніби хтось повільно, з натиском, провів нігтями по вхідних дверях.
Скрегіт.
Тягучий.
Нестерпно повільний.
Довгий.
Ми завмерли.
За кілька секунд звук повторився.
Я обережно рушив до дверей.
— Хто там?
Відповіді не було.
Лише ще один короткий, різкий скрип.
А потім — повна тиша.
Наречений доньки нахилився до вічка.
І в ту ж секунду різко відсахнувся.
— Там хтось стоїть.
— Хто саме?
— Не знаю.
— Чоловік?
— Не можу роздивитися.
Ми помінялися місцями дуже обережно, майже не дихаючи.
Я глянув сам.
На сходовому майданчику справді виднілася постать.
Висока.
Нерухома.
Обличчя повністю ховалося в темряві.
Людина не ворушилася.
Наче просто чекала.
Я різко відчинив двері.
Майданчик був порожній.
Нікого.
Абсолютно нікого.
Лише холодне повітря вдарило в обличчя.
Я вибіг до сходів.
Прислухався.
Жодних кроків.
Жодного грюкоту дверей.
Жодного руху.
Наче та фігура розчинилася в повітрі.
Коли я повернувся до квартири, світло знову спалахнуло.
І разом із ним прийшло нове повідомлення.
Цього разу одночасно на мій телефон і на телефон доньки.
Текст був однаковий.
«Запізно».
Ми мовчки перезирнулися.
Доньку трусило.
Її наречений уперше виглядав не просто розгубленим, а по-справжньому наляканим.
Я вирішив викликати поліцію.
Патрульні приїхали приблизно за сорок хвилин.
Оглянули під’їзд.
Перевірили записи з камер.
Поговорили з сусідами.
Та результат виявився ще дивнішим, ніж ми очікували.
Камери нічого не показали.
Взагалі нічого.
За записами, у той момент до наших дверей ніхто не підходив.
Але ми троє чули цей скрегіт.
І двоє з нас бачили постать у вічко.
Поліцейські порадили змінити всі паролі, звернутися до мобільного оператора й, якщо повідомлення повторяться, знову телефонувати їм. Після цього вони поїхали.
Вранці я взяв вихідний.
Ми разом вирушили до офісу мобільного оператора.
Фахівці довго переглядали інформацію в системі, щось звіряли, уточнювали, кілька разів перепитували час отримання повідомлень.
А потім повідомили те, від чого мені стало не по собі.
Повідомлення справді були надіслані з номера моєї доньки.
Але не з її телефона.
— Як таке взагалі можливо? — не стримався я.
Працівник лише знизав плечима.
— Теоретично номер міг зареєструватися в мережі з іншого пристрою.
— З якого саме?
— Ми цього не бачимо.
— А де він перебував?
Чоловік знову втупився в монітор.
Його обличчя змінилося.
— Дивно… цього не може бути.
— Чого саме не може бути?
Він повільно повернув екран трохи до себе й насупився.
— Сигнал ішов із району старого річкового порту.
У грудях неприємно стиснуло.
Я надто добре знав це місце.
Двадцять років тому там ще працював промисловий складський комплекс.
Тепер усе стояло покинуте.
Саме там загинула моя дружина.
Мати моєї доньки.
Аварія сталася холодної осінньої ночі.
Відтоді я намагався не згадувати той район.