— Тебе я не кликала.
Світлана Михайлівна вимовила це рівним, майже байдужим голосом, ніби сказала, що надворі похмуро.
Наталія застигла на порозі, навіть не встигнувши розстебнути пальто. Поруч із нею стояли діти — десятирічний Ярослав і шестирічна Соломія. Вони вже поскидали шапки й з цікавістю зазирали в кімнату, де на столі все було приготовлено до святкового обіду.
У квартирі пахло рум’яними пирогами, запеченою качкою та ванільним тортом. На скатертині виблискував найкращий сервіз — той самий, який свекруха діставала лише з особливої нагоди.
Наталія розгублено глянула на чоловіка.
— Андрію…
Та він тільки відвів очі.
— Мамо, ну…
— Що «ну»? — різко урвала його Світлана Михайлівна. — Я все сказала. Сьогодні родинний обід. Для моїх онуків. А не для кого завгодно.
У Наталії всередині болісно стиснулося.
— Я їхня мама.
— Це нічого не змінює.
Свекруха одразу всміхнулася дітям, ніби попередніх слів і не було.
— Ярославе, Соломійко, заходьте. Бабуся напекла ваших улюблених пиріжків.
Син не зрушив із місця. Донька ще міцніше вчепилася в мамину руку.
Наталія тихо сказала:
— Діти, ідіть. Я почекаю вас у машині.
Але Ярослав несподівано похитав головою.
— Ні.
Світлана Михайлівна здивовано насупилася.
— Чому це?
Хлопчик спершу подивився на бабусю, потім — на матір.
— Бо мама теж наша сім’я.
У передпокої стало так тихо, що чути було лише цокання настінного годинника.
Андрій нервово кашлянув.
— Ярославе, не починай.
Та син уже ступив назад, ближче до Наталії.
— Якщо маму не запросили, ми теж тут не залишимося.
Світлана Михайлівна коротко засміялася.
— Ой, не вигадуйте. За п’ять хвилин і не згадаєте.
Вона простягнула дітям коробку цукерок.
— Подивіться, що бабуся вам купила.
Соломія несміливо запитала:
— А мама може взяти одну?
— Ні.
— Чому?
— Бо це свято для дітей.
Дівчинка нахмурила лоба.
— Але мама теж любить цукерки…
Наталія відчула, як очі защипало від сліз.
За десять років шлюбу вона вже навчилася ковтати дошкульні фрази свекрухи. Та раз у раз повторювала:
— Наш Андрій заслуговує на кращу.
— Ти надто проста для нього.
— Якби не ми, він давно знайшов би собі нормальну дружину.
Наталія мовчала. Заради спокою в родині. Заради дітей. Заради чоловіка.
Але тепер усе це відбувалося просто в них на очах. І перейти через таке вона вже не могла.
Пів року тому Наталія наважилася поговорити з Андрієм.
— Мені важко.
— Знову через що?
— Твоя мама постійно мене принижує.
Він тоді лише втомлено зітхнув.
— Вона така людина.
— Але ти ж усе чуєш.
— Не зважай.
— Андрію…
— Не змушуй мене обирати між вами.
Того разу Наталія промовчала. Та саме тоді вперше ясно зрозуміла: чоловік не стане на її бік.
Після сьогоднішніх слів свекрухи вона повільно застебнула пальто назад.
— Добре.
Потім лагідно всміхнулася дітям.
— Їдемо додому.
— Мамо…
— Усе гаразд.
Вона намагалася говорити рівно. Дуже рівно.
Ярослав раптом обернувся до бабусі.
— Бабусю.
— Що?
— Якщо ти не запросила маму, значить, і нас не запросила.
Світлана Михайлівна роздратовано махнула рукою.
— Які дурниці! Ви ж діти!
— Ми сім’я.
Андрій нарешті втрутився:
— Мамо, може, досить?
— Ні!
Її голос став гучнішим.
— Поки ця жінка поруч, мій син нещасний.
Наталія повільно підняла голову. За всі десять років вона вперше почула це так прямо. Не натяк. Не шпильку. А відверте зізнання.
Андрій зблід.
— Мамо…
— Що — мамо? Я завжди казала правду!
Наталія подивилася чоловікові в очі.
— Ти теж так думаєш?
Він не відповів.
І цієї мовчанки виявилося більш ніж достатньо.
Вона взяла дітей за руки й тихо сказала:
— Поїхали.