Вони вийшли з квартири.
За їхніми спинами різко клацнули двері.
Світлана Михайлівна була переконана: мине якихось пів години — і онуки самі попросяться назад. Вона навіть не припускала, що цей недільний обід стане першою тріщиною в тому порядку, який вона роками вважала непорушним.
А ще за кілька годин святковий стіл, накритий із такою гордістю, залишиться майже недоторканим.
Частина друга
Світлана Михайлівна ще довго не відходила від дверей. Вона прислухалася, ніби ось-ось мав пролунати дзвінок.
— Зараз повернуться, — упевнено кинула вона синові. — Діти довго не витримають. Де вони ще таких пирогів скуштують?
Андрій промовчав.
Він стояв біля вікна й дивився, як автомобіль Наталії повільно виїжджає з двору. На задньому сидінні Ярослав міцно обіймав Соломію, притискаючи її до себе.
Ніхто з них навіть не озирнувся.
— Бачиш? Навіть рукою не махнули, — роздратовано сказала мати. — Це вона їх проти мене налаштувала.
— Мамо… — тихо озвався Андрій. — Вона при дітях жодного поганого слова про тебе не сказала.
— Авжеж. Бо хитра.
Він уперше за багато років подивився на матір не як син, що звик виправдовувати, а як людина, яка раптом побачила щось неприємне й дуже очевидне.
— А якщо причина не в ній?
Світлана Михайлівна лише пирхнула.
— Не починай.
Тим часом удома Наталія допомогла дітям перевдягнутися. Вона намагалася всміхатися, хоча всередині все стискалося від болю.
Соломія підійшла до неї й обхопила руками за талію.
— Мамусю, ти плачеш?
Наталія швидко провела пальцями під очима.
— Ні, сонечко. Просто дуже втомилася.
Ярослав мовчки поставив на стіл пакет із подарунком, який вони готували для бабусі. Вони довго обирали м’який красивий плед. А ще хлопчик кілька тижнів відкладав кишенькові гроші, щоб купити бабусі її улюблений шоколад.
Тепер подарунок так і лежав нерозгорнутий.
— Мамо…
— Так?
— Ми правильно зробили?
Наталія присіла перед дітьми, щоб дивитися їм в очі.
— Це було ваше рішення.
— Нам стало дуже прикро за тебе, — тихо сказав Ярослав.
Вона пригорнула обох до себе так міцно, ніби хотіла сховати від усього світу.
— Дякую вам. Але запам’ятайте одну річ: на грубість не треба відповідати грубістю. І не можна змушувати людей обирати між тими, кого вони люблять.
Діти мовчки кивнули.
А в квартирі Світлани Михайлівни святковий стіл і далі стояв недоторканий. Запечена качка холонула. Пироги втрачали свіжість. Свічки майже догоріли.
Свекруха раз у раз підходила до вікна.
— Уже майже дві години минуло…
Андрій глянув на годинник.
— Вони не приїдуть.
— Приїдуть!
Він важко видихнув.
— Мамо, ти сама сказала Наталії, що її не запрошувала.
— І що з того?
— Для дітей це прозвучало так, ніби ти вигнала їхню маму.
— Вони ще малі, нічого не тямлять.
Андрій повільно похитав головою.
— Боюся, якраз навпаки. Вони все зрозуміли.
Увечері задзвонив телефон.
Світлана Михайлівна миттю схопила слухавку.
— Алло?
Та дзвонила сусідка.
— Ну що, як свято минуло?
Свекруха натягнула усмішку, хоч її ніхто не бачив.
— Чудово.
— А щось у вас тихо.
Світлані Михайлівні раптом стало ніяково. Вона перевела погляд на бездоганно сервірований стіл, за яким не сидів ніхто.
Наступного дня Андрій приїхав до дружини.
Наталія відчинила двері й мовчки подивилася на нього.
— Можна зайти?
Вона відступила вбік.
Діти були у своїй кімнаті.
— Привіт, тату, — озвався Ярослав.
— Привіт.
Андрій хотів обійняти сина, але той раптом запитав:
— Тату…
— Так?
— Чому ти нічого не сказав бабусі?
Це запитання виявилося важчим за будь-який докір.
Андрій не знайшов слів.
— Ти ж бачив, що мамі боляче, — додав хлопчик.
Соломія теж підійшла ближче.
— Татусю… якщо мене хтось образить, ти ж мене захистиш?
У нього всередині все болісно стиснулося.
— Звісно, захищу.
— Тоді чому ти не захистив маму?
Відповіді в нього не було.