— Саме вона взяла в мене сто тисяч гривень нібито на операцію для собаки.
— Брехня! — Галина різко підхопилася з місця.
— Спокійніше, — Марія провела пальцем по екрану й відкрила наступне зображення. — А це підтвердження переказу. Дата та сама, коли з’явилася фотографія в новій шубі.
Наталія Степанівна помітно зблідла.
— Продовжимо, — Марія розгорнула банківську виписку. — Тут усі перекази, які мій чоловік робив своїй матері за останній рік. Триста вісімдесят сім тисяч. І це з наших спільних коштів.
Андрій опустив очі в підлогу.
— І наостанок… — голос у неї на мить здригнувся, але вона втрималася, — ось заява мого керівника щодо наклепу.
Дільничний офіцер незручно совнувся на стільці.
— Е-е… це ж сімейні питання…
— Ні, — Марія випросталася. — Це вже кримінальна історія. Шахрайство, наклеп і вимагання.
У кімнаті запала тиша, важка й липка, наче мокра ковдра.
Першою отямилася Наталія Степанівна:
— Ти… ти все одно нічого не доведеш!
— Уже довела, — Марія кивнула на диктофон у кишені. — Записано кожне слово.
Потім вона повернулася до чоловіка:
— Завтра я подаю на розлучення. І якщо бодай хтось із вашої «зразкової родини» ще раз спробує мені нашкодити, ці записи одразу опиняться в прокуратурі.
Уже біля дверей вона зупинилася й озирнулася:
— А мої речі можете викинути. Від вас мені більше нічого не потрібно.
Щойно двері за нею зачинилися, з квартири долинув пронизливий крик свекрухи:
— Та як вона посміла?!
Але Марія цього вже не чула. Вона йшла до машини й уперше за багато місяців відчула, що повітря знову вільно проходить у легені.
У кишені завібрував телефон. Повідомлення від подруги:
«Ти неймовірна. Їдемо по шампанське?»
Марія усміхнулася й швидко набрала відповідь:
«Ні. Їдемо до адвоката».
Вона ще не підозрювала, що найцікавіше тільки попереду. Бо саме тієї миті, коли вона сідала в авто, Андрій у паніці комусь телефонував і майже пошепки казав:
— Мамо, що нам тепер робити? Якщо вона подасть до суду, всі дізнаються про твій другий кредит… і про другу сім’ю батька…
За три тижні Марія стояла перед будівлею суду й поправляла комір нового пальта. Поруч була адвокатка — знайома її колишнього однокурсника. Вона взялася за справу з таким запалом, ніби це була її особиста війна.
— Готова? — запитала вона, переглядаючи папери.
— Уже давно, — Марія глибоко вдихнула.
Судова зала зустріла їх напруженою тишею. На протилежному боці сиділи Андрій, Наталія Степанівна та їхній адвокат — літній чоловік із втомленими очима.
Суддя відкрив засідання.
— Розглядається справа про розірвання шлюбу між Марією Ігорівною Криловою та Андрієм Володимировичем Криловим.
Андрій нервово барабанив пальцями по столу. Наталія Степанівна час від часу кидала на Марію погляди, сповнені люті.
Коли суддя запропонував сторонам озвучити умови розлучення, адвокатка Марії підвелася.
— Моя клієнтка вимагає поділу майна, набутого у шлюбі, у рівних частках. Також ми наполягаємо на відшкодуванні моральної шкоди в розмірі трьохсот тисяч гривень.
Зала одразу загомоніла обуреними вигуками.
— Які ще гроші?! — схопилася Наталія Степанівна. — Це вона нам винна!
— Наталіє Степанівно, — суворо промовив суддя, — прошу дотримуватися порядку.
Адвокатка Марії спокійно продовжила:
— У нас є докази регулярного вимагання коштів з боку родини відповідача. Окрім того, наявні факти наклепу та психологічного тиску на мою клієнтку.
Вона поклала на стіл теку з роздруківками листування, банківськими виписками й розшифруваннями аудіозаписів.
Андрій зблід.
— Маріє… Ми ж можемо домовитися нормально…
— Запізно, — тихо відповіла вона.
Суддя уважно переглянув документи.
— Сторона відповідача має що додати?
Їхній адвокат важко зітхнув:
— Ми готові обговорити мирову угоду.
За годину все було завершено. Квартира залишалася у спільній власності до моменту продажу, автомобіль забрав Андрій, а половину грошей з рахунків повернули Марії.
На виході із зали суду чоловік наздогнав її.
— Маріє… Я…
Вона зупинилася й обернулася. Уперше за довгий час подивилася на нього уважно. На людину, за яку колись виходила заміж із такою вірою.
— Знаєш, що найболючіше? — сказала вона. — Я, можливо, навіть готувала б за тією маминою текою. Якби ти хоч раз став на мій бік.
Він опустив погляд.
— Вона ж мати…
— Так. Але тепер це вже твоя проблема.
Марія розвернулася й пішла до виходу. На вулиці на неї чекала подруга з пляшкою шампанського.
— Ну що, вільна жінко?
Марія розсміялася, і раптом відчула, як по щоках покотилися сльози.
— Знаєш, що я хочу зробити найперше?
— Що?
— З’їсти піцу. Ту саму, з ананасами. Яку він терпіти не міг.
Подруга обійняла її за плечі.
— Тоді поїхали.
Коли машина рушила, Марія дістала телефон. У родинному чаті, з якого її так і не видалили, світилося нове повідомлення від свекрухи:
«Синку, не хвилюйся. Ми знайдемо тобі іншу дружину. Слухняну».
Марія усміхнулася й перед тим, як заблокувати чат, набрала останнє повідомлення:
«Дякую за список. Тепер мій — для адвоката».
Вона закрила застосунок, опустила скло й на повні груди вдихнула свіже повітря. Попереду чекало нове життя.
А тим часом у машині її колишнього чоловіка пролунав дзвінок.
— Алло, мамо?
— Синку, терміново приїжджай! — кричала в слухавку Наталія Степанівна. — Цей негідник, твій батько, подав на розлучення! Виявляється, у нього…
Та Марія вже не почує продовження. Її історія з цією родиною закінчилася.
Хоча… можливо, десь уже підростала нова невістка, якій колись судилося отримати ту саму синю теку.
