Марія перевела погляд на Андрія. Той сидів, наче його це зовсім не стосувалося.
— Ти це чуєш? — спитала вона тихо, але в голосі вже бринів метал. — Андрію, ти взагалі з ким?
Він опустив очі й почав м’яти пальцями край серветки.
— Мама ж не зі зла… Вона хоче, щоб усе було нормально.
У Марії всередині ніби щось тріснуло. Остаточно. Без болю — просто обірвалося.
— Добре, — промовила вона майже спокійно. — Тоді ось і моя відповідь.
Вона підійшла до шафки, витягла ту саму синю папку з розписаним меню й правилами. Повільно, не відводячи очей від Наталії Степанівни, розірвала її навпіл.
— Відсьогодні я більше не готую. Зовсім.
— Та як ти посміла! — зірвалася на вереск свекруха.
Марія навіть не здригнулася. Вона повернулася до чоловіка.
— Андрію, обирай. Або я, або твоя мама.
На кухні зависла тиша. Здавалося, навіть гості перестали дихати. Андрій стиснув кулаки, але так і не підвів на неї погляду.
— Якщо ти не здатна поважати моїх рідних… нам справді не по дорозі.
Марія ледь помітно кивнула.
— Я зрозуміла.
Вона вийшла з кухні, зайшла до спальні й почала складати речі у валізу. Рухи були чіткі, майже механічні. За десять хвилин вона вже стояла біля вхідних дверей.
— По решту прийду завтра, — сказала вона, не дивлячись на Андрія.
— Маріє, зачекай…
Та двері вже грюкнули за її спиною.
Надворі лив дощ. Марія йшла вулицею, не відчуваючи ні мокрих пасом на обличчі, ні холоду, що пробирався під пальто. У кишені завібрував телефон. Повідомлення від подруги:
«Ти де? З тобою все гаразд?»
Марія зупинилася під ліхтарем і набрала відповідь:
«Я щойно розлучилася. Ну або майже. Але я тримаюся».
Вона ще не підозрювала, що це не фінал, а лише перший день справжньої війни. Бо родичі Андрія вже в сімейному чаті радилися, як «поставити непокірну невістку на місце».
Першу ніч у подруги Марія майже не спала. Вона крутилася на розкладному дивані й знову та знову чула в голові фразу чоловіка: «Якщо ти не поважаєш мою сім’ю…» Наче весь цей рік вона не намагалася терпіти, пристосовуватися, мовчати й шукати з ними спільну мову.
Уранці телефон буквально засипало сповіщеннями.
— Маріє, ти бачила, що вони вже витворяють? — подруга простягнула їй свій мобільний.
У родинному чаті, звідки Марію встигли видалити, з’явилося нове фото. Наталія Степанівна сиділа за їхнім кухонним столом, а перед нею лежала та сама синя папка, склеєна скотчем. Підпис під знімком був показовий:
«Ніхто не зруйнує нашу родину. Маріє, якщо хочеш повернутися — попроси вибачення в усіх і дотримуйся правил».
Нижче сипалися коментарі рідні:
«Без Андрія вона копійки рахуватиме!»
«Нехай на колінах просить пробачення!»
Подруга недовірливо глянула на неї.
— Ти ж не збираєшся повертатися?
Марія мовчки відкрила банківський застосунок. На їхньому спільному рахунку, де ще вчора було 180 тисяч, залишилося 3 тисячі 400 гривень.
— Він усе переказав… — прошепотіла вона.
Саме тоді задзвонив робочий телефон.
— Маріє Ігорівно, зайдіть до мене, — сухо промовив керівник.
Кабінет начальника зустрів її холодною, важкою тишею.
— Ви здогадуєтеся, чому я вас викликав?
— Ні…
Він поклав перед нею аркуш.
— До мене приходила ваша свекруха. Написала скаргу.
Марія взяла папір і прочитала:
«Прошу перевірити мою невістку Марію на професійну придатність. Вона використовує робочий час для особистих справ, часто відлучається. Не виключаю факту крадіжки».
Пальці в неї похололи.
— Я… Я ніколи…
— Я знаю, — начальник важко зітхнув. — Але тепер я зобов’язаний провести перевірку. І якщо знайдеться бодай одна помилка…
Дорогою назад у метро Марія отримала SMS від Андрія:
«Мама просто хвилюється за тебе. Повернися — усе владнаємо».
Вона вже хотіла вимкнути телефон, коли на екрані з’явилося нове повідомлення — цього разу від тітки Галини:
«Маріє, ти забула в нас пакет із речами. Приходь завтра о 18:00, поговоримо».
Подруга, прочитавши ці рядки, схопила її за руку.
— Ти туди сама не підеш. Це пастка.
Марія подивилася у вікно. За склом швидко сутеніло.
— Я знаю. Але я маю поставити крапку.
Вона не знала, що Наталія Степанівна вже запланувала на завтра «серйозну розмову» за участю дядька-дільничного. Щоб, як вона висловилася, «невістка нарешті зрозуміла своє місце».
Наступного дня рівно о шостій Марія під’їхала до будинку тітки Галини. Подруга залишилася в машині біля під’їзду, увімкнувши диктофон на телефоні.
Перед тим як натиснути на дзвінок, Марія глибоко вдихнула. У кишені її пальта лежав ще один диктофон — подруга наполягла, щоб вона взяла його із собою.
Двері відчинила Галина. На ній була та сама норкова шуба.
— О, прийшла, — криво всміхнулася вона. — Заходь. Родичів сьогодні багато зібралося.
У вітальні, крім Наталії Степанівни й Андрія, сиділи ще двоє: незнайомий чоловік у поліцейській формі та літня жінка з холодним, суворим поглядом.
— Маріє, — Андрій підвівся, — це дядько Микола, дільничний. А це тітка Оксана, психологиня.
— Психологиня? — Марія повільно зняла пальто.
— Саме так, — Наталія Степанівна гордовито випросталася. — Щоб ти нарешті зрозуміла, як поводяться в нормальній сім’ї.
Марія сіла у крісло навпроти них. Коліна трохи тремтіли, але обличчя вона змусила залишатися спокійним.
— Де мої речі?
— Не поспішай, — Галина вмостилася поряд. — Спершу поговоримо по-людськи.
Дільничний Микола відкрив блокнот.
— Отже, на вас надійшла скарга. Самовільний відхід із сім’ї, образи родичів…
— Які саме образи? — Марія стиснула пальці в кулаки.
— Ось! — Наталія Степанівна одразу простягнула телефон. — Подивіться, що вона мені написала!
На екрані світився рядок із повідомленням Марії: «Я більше не готуватиму за вашим меню».
— І це ви називаєте образою? — Марія не втрималася від короткого сміху.
— Ти глузуєш зі старших! — вигукнула Галина.
Оксана нахилилася вперед і заговорила повчальним тоном:
— Дівчино, у вас очевидні труднощі з прийняттям авторитетів. Вам потрібна допомога.
Марія повільно підвелася.
— Чудово. Тоді поговорімо про авторитети.
Вона дістала телефон, відкрила фотографію норкової шуби з біркою й повернула екран так, щоб його бачили всі присутні.
— Перед вами — тітка Галина, — сказала Марія рівним голосом.
