Ситуація стрімко вислизала з-під контролю, і Марія відчувала це майже фізично — ніби повітря в кімнаті ставало важчим із кожною секундою.
— Послухайте мене уважно, — вона змусила себе говорити рівно, хоча всередині все вже кипіло. — Я гадки не маю, що саме ви сказали Андрієві й що він вам відповів. Але ми з ним не домовлялися, що ви переїдете до нас. І тим паче ніхто не збирався забирати в нашої доньки її кімнату.
Оксана Ігорівна повільно випросталася, склала руки на грудях і подивилася на невістку так, ніби та щойно сказала щось нечувано нахабне.
— Он як, значить? — її голос став крижаним. — Для тебе ця дитина важливіша за матір твого чоловіка? Типова невістка. Я завжди казала Андрієві, що ти не для нашої родини.
— Софія — не «ця дитина», — різко відповіла Марія, відчуваючи, як у неї палають щоки. — Вона, між іншим, ваша онука.
— Онука? — свекруха неприємно засміялася, і в тому сміхові не було ані краплі тепла. — Та ти на неї подивися. Що в ній від нашої сім’ї? Нічого. Ні від Андрія, ні від мене. Цікаво, де ти її нагуляла?
Марія завмерла. На мить їй здалося, що вона неправильно почула. Наче в кімнаті раптом стало холодніше, а всі звуки відійшли кудись убік.
— Що ви зараз сказали? — перепитала вона тихо, майже пошепки.
— Те, що ти й почула, — Оксана Ігорівна зверхньо підняла підборіддя. — Я не сліпа. Мій син, може, і не бачить очевидного, але в нашому роду всі темноволосі. А твоя Софія — руда. І очі не наші. І вдача не наша. Усі ці істерики, капризи, вередування…
— У моєї бабусі було руде волосся, — крізь зуби вимовила Марія. — А характер у Софії — точнісінько як в Андрія в дитинстві. Просто ви, мабуть, погано пам’ятаєте, яким був ваш син, бо надто рідко займалися ним по-справжньому.
Обличчя Оксани Ігорівни зблідло від люті.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти! — прошипіла вона. — Я все життя виховувала Андрія, як могла! А ти… Ти звичайна мисливиця за грошима. Обкрутила мого сина, підсунула йому чужу дитину й думала, що я мовчатиму? Гадаєш, я не знаю, як ти на роботі задивляєшся на свого начальника? Усі ви однакові!
Марія навіть відступила на крок, вражена абсурдністю цих слів.
— Ви при своєму розумі? Чи серіалів надивилися? — вона дивилася на свекруху з неприхованим здивуванням. — Моя начальниця — жінка. І їй шістдесят років.
— Не бреши мені! — голос Оксани Ігорівни злетів вище. — Я про тебе все дізналася. Андрій надто добрий, надто довірливий, але я-то знаю, які ви, міські дівиці.
Саме цієї миті в передпокої грюкнули вхідні двері.
— Я вдома! — почувся голос Андрія. — Де мої найулюбленіші…
Він не договорив. Зупинився на порозі, побачивши Марію з палаючими очима й свою матір, яка стояла навпроти неї, мов перед боєм.
— Що тут відбувається? — Андрій стривожено переводив погляд з дружини на матір і назад.
— Синочку! — Оксана Ігорівна вмить змінила тон, наче перед ним стояла зовсім інша людина. Вона кинулася до нього й схопила за руку. — Як добре, що ти повернувся! Твоя дружина… Вона зовсім втратила голову. Виганяє мене, принижує, ображає!
— Що? — Андрій розгублено подивився на Марію. — Маріє, про що мама говорить?
— Твоя мати повідомила мені, що ти нібито дозволив їй переїхати до нас назавжди, — сухо сказала Марія. — До того ж вона вирішила зайняти кімнату Софії, а нашу доньку переселити у вітальню. І це після того, як назвала її… — Марія осіклася, не бажаючи повторювати брудні слова свекрухи вголос.
Андрій повільно повернувся до матері.
— Мамо, це правда?
— Звісно, ні! — обурено вигукнула Оксана Ігорівна. — Я лише запропонувала пожити у вас трохи, допомогти з дитиною. А вона зчинила сварку! Кричала на мене, погрожувала!
— Вона бреше, — твердо промовила Марія. — І ще вона сказала, що Софія — не твоя донька. Що я… народила її від когось іншого.
З обличчя Андрія миттю зійшла кров. Він повільно, дуже повільно повернув голову до Оксани Ігорівни.
— Мамо, ти справді таке сказала?
— Синку, вона тебе заплутує, вона тобою маніпулює! — заголосила свекруха, притискаючи долоню до грудей. — Я просто зауважила, що дівчинка не дуже схожа на нашу родину, а вона відразу кинулася на мене з криком!
— Я ніколи не кричу при Софії, — відрізала Марія. — На відміну від вас, я думаю про дитину.
Андрій виглядав так, ніби ґрунт під його ногами раптом провалився. Він відкрив рота, намагаючись щось сказати, але саме тоді зі спальні долинув тихий дитячий плач. Софія прокинулася.
— Я піду до неї, — Марія рушила до дверей, але на порозі обернулася.
Андрій глянув на неї запитально, і вона, не підвищуючи голосу, сказала:
— Якщо до ранку твоя мати не залишить мою квартиру, любий, то ви разом із нею шукатимете собі нове житло.
Її слова зависли в повітрі, гострі й холодні, мов скло. Андрій дивився вслід дружині з відкритим ротом, не в змозі одразу усвідомити, що почув.
— Бачиш, яка вона? — миттю зашепотіла Оксана Ігорівна, знову хапаючи сина за руку. — Я ж казала тобі, що вона тебе не любить. Варто чомусь піти не так, як їй хочеться, — і вона одразу тебе кидає. А ми з тобою завжди були разом, доки не з’явилася вона.
Андрій повільно вивільнив руку. Його погляд змінився — став чужим, холодним, настороженим.
— Мамо, я хочу почути правду. Негайно. Що саме ти сказала про Софію?
— Та нічого особливого… — Оксана Ігорівна спробувала вдати невинне здивування. — Просто зауважила, що дівчинка не надто схожа на тебе.