На екрані одразу висвітилося: тридцять вісім пропущених від Андрія і ще дванадцять — від свекрухи. Серед повідомлень було одне від Наталії Петрівни: «В Андрія серце прихопило. Задоволена?»
Марта ледь усміхнулася. Старий, до болю знайомий прийом — тиснути через хворобу. Вона вже бачила це безліч разів: то в Наталії Петрівни голова розколювалася, то тиск підскакував, то «кололо» в грудях. І щоразу Андрій кидав усе й мчав до матері, скасовуючи будь-які справи.
Тільки тепер це вже не було Мартиною проблемою.
Вона коротко відповіла: «Викликайте швидку. Я не повернуся».
Перша співбесіда відбулася в клініці неподалік проспекту Миру. Марта вдягла єдину пристойну сукню, акуратно нафарбувалася, випростала спину й увійшла до кабінету так, ніби не боялася. Головна лікарка — жінка років п’ятдесяти, з уважним і розумним поглядом — переглянула резюме, а потім поставила кілька запитань про її попередній досвід.
— Чому ви три роки не працювали?
Марта на мить завмерла. Що їй відповісти? Що чоловік і свекруха просто заборонили їй виходити на роботу? Що вона жила вдома, мов принцеса, замкнена у вежі, тільки без казки й без порятунку?
— Через сімейні обставини, — сказала вона нарешті. — Але зараз я готова працювати повний день.
Головна лікарка кивнула.
— Нам потрібна адміністраторка на рецепцію. Графік змінний, зарплата спершу невелика, зате є можливість рости. Зможете вийти за тиждень?
— Зможу, — відповіла Марта й усміхнулася.
І вперше за довгий час ця усмішка була справжньою.
Увечері вони з Софією сиділи на кухні, пили дешеве вино з коробки й сміялися так голосно, що сусіди, мабуть, чули крізь стіну.
— Мене взяли! Софійко, я знову працюватиму!
— От і молодчина, — Софія дзенькнула своїм кухлем об її. — А Андрій? Досі обриває телефон?
— Дзвонить. Пише. Але я не відповідаю.
— І правильно. Нехай хоч трохи відчує, як це — втрачати людину.
Та Андрій, схоже, нічого не зрозумів. Через три дні він знайшов її сам. Увечері, коли Марта поверталася від Софії з пакетами продуктів, він стояв біля під’їзду. Змарнілий, постарілий, у зім’ятій сорочці, ніби не спав кілька ночей поспіль.
— Марто, нам треба поговорити.
— Нам нема про що говорити, — вона спробувала пройти повз, але Андрій схопив її за руку.
— Мама хвора. Справді хвора. Тиск зашкалює, таблетки жменями ковтає. Лікарі кажуть — стрес. Через тебе.
Марта різко висмикнула руку.
— Через мене? Андрію, твоя мати три роки мене ламала. Принижувала, ховала від людей, поводилася зі мною, як із прислугою. А ти мовчав. Щоразу обирав її. Не мене.
— Ти ж знаєш, яка вона… Можна було потерпіти. Пристосуватися якось…
— Пристосуватися? — голос Марти зірвався. — Я три роки пристосовувалася! Прала, готувала, прибирала! Мовчала, коли вона називала мене служницею! І що змінилося? Нічого!
— Марто, повернися. Я поговорю з мамою. Вона зрозуміє…
— Ні, — Марта похитала головою. — Я не повернуся. Я хочу жити, Андрію. Жити, а не існувати в постійному страху. Я знайшла роботу. Починаю нове життя. Без вас.
Вона розвернулася й пішла до під’їзду. Андрій щось крикнув їй услід, але Марта навіть не озирнулася.
У квартирі Софії було тепло, а в повітрі пахло борщем. Марта зняла пальто, пройшла на кухню й опустилася на стілець.
— Він приходив? — запитала Софія.
— Так.
— І що ти йому сказала?
— Що не повернуся.
Софія налила їй борщу, поклала поруч шматок хліба.
— Правильно сказала. Тримайся. Найстрашніше вже позаду.
Але Марта знала: найважче тільки починається.
Робота в клініці стала для неї майже порятунком. Вона приходила о восьмій ранку, усміхалася пацієнтам, записувала людей на прийом, розбирала документи, відповідала на дзвінки. Головна лікарка, Галина Сергіївна, була суворою, але справедливою. Вона не лізла в Мартине особисте життя, не ставила зайвих запитань і не вимагала пояснень — просто дала їй працювати.
За місяць Марта винайняла кімнату в одному зі спальних районів Запоріжжя. Кімнатка була крихітна, меблі — ще з дев’яностих, потерті й незграбні, зате це був її простір. Вона купила нову постіль, повісила на вікно легкі фіранки, а на підвіконня поставила горщик із фіалкою. Тут ніхто не наказував їй, як дихати, що казати й коли мовчати.
Андрій телефонував дедалі рідше. Наталія Петрівна наостанок надіслала повідомлення: «Ти ще пошкодуєш. Бог усе бачить. Він покарає тебе за те, що розвалила сім’ю».
Марта стерла її номер і заблокувала.
Минуло пів року.
Весна прийшла до Запоріжжя пізно, зате впевнено: за якийсь тиждень зійшов сніг, дерева вкрилися молодою зеленню, а люди нарешті скинули важкі зимові пальта. Повертаючись із роботи, Марта йшла через парк і раптом побачила Андрія.
Він сидів сам на лавці, згорблений, змарнілий, ніби за ці місяці постарів щонайменше на десять років. Поруч із ним стояли милиці.
Марта хотіла пройти далі, не зупиняючись, але Андрій підняв голову. Їхні погляди зустрілися.
— Марто…
Голос у нього був хрипкий і виснажений. Вона зупинилася за кілька кроків.
— Що сталося?
— Інсульт, — він криво всміхнувся, і в тій усмішці не було нічого, крім гіркоти. — Два місяці тому. Ліва сторона досі слабка. Лікарі кажуть: стрес і виснаження.
