— Я знаю, за що мені це, — тихо додав Андрій.
Марта мовчала. Усередині не ворухнулося ні співчуття, ні злорадство. Лише порожнеча, рівна й холодна.
— Мама… — він запнувся, ніби саме слово давалося йому важко. — Мама теж занедужала. Рак шлунка. Четверта стадія. Лікарі кажуть, їй лишилося місяці три. А може, й менше.
— Мені шкода, — сказала Марта.
І це було правдою. Їй справді було шкода. Але вже не так, як колись. Не тим жалем, який змушує терпіти, мовчати, ковтати образи й знову підставляти себе під удар.
— Вона просила передати… — Андрій важко ковтнув. — Просила вибачення. Казала, що ти мала рацію. Що вона зламала мені життя. І наш шлюб також.
Марта опустила погляд.
— Для таких вибачень уже надто пізно.
— Знаю. Я теж зрозумів це запізно. Коли ти пішла, я був певен, що ти повернешся. Думав: мине кілька днів, охолонеш — і прийдеш назад. А потім мамі стало гірше. Спершу скарги на шлунок, далі погані аналізи, обстеження, діагноз… І я залишився з нею сам. Мию її, годую, даю ліки, сиджу ночами поруч. І тільки тепер до мене дійшло, як тобі було жити з нами ці три роки.
Марта повільно сіла на край лавки.
— Андрію, чого ти від мене хочеш?
— Нічого, — він похитав головою. — Просто хотів, щоб ти знала. Ми дістали те, що заслужили. Мама помирає в муках, а я… мені тридцять чотири, і я вже інвалід. Бізнес розсипався, друзі зникли, наче їх ніколи й не було. Я сиджу в порожній квартирі з хворою матір’ю, яка тепер просить пробачення в усіх, кого колись образила. Тільки пізно. Для всього пізно.
Він насилу підвівся, сперся на милиці й повільно рушив геть. Марта дивилася йому вслід і думала, як дивно іноді все розставляє життя. Три роки вона ковтала приниження, сподіваючись, що одного дня щось зміниться. Три роки з нею поводилися як зі служницею, якої соромляться, яку треба сховати подалі від чужих очей. А тепер вони обоє були зламані, хворі, покарані власними рішеннями.
Та перемоги Марта не відчувала. Не було в ній тріумфу. Лише полегшення: вона встигла піти. Встигла врятувати себе.
Увечері Марта зустрілася з Галиною Сергіївною в невеликій кав’ярні. Головна лікарка запропонувала їй нову посаду — старшої адміністраторки, із зарплатою в півтора раза більшою.
— Ти добре працюєш, — сказала Галина Сергіївна, помішуючи чай. — Відповідальна, уважна, пунктуальна. І я бачу, як ти змінилася за останні місяці. Наче заново народилася.
Марта всміхнулася.
— Так і є. Я справді народилася заново.
За тиждень на телефон надійшло повідомлення з незнайомого номера: «Наталія Петрівна померла вчора. Похорон післязавтра. Андрій».
Марта прочитала текст, повільно видихнула й видалила повідомлення. На похорон вона не піде. Не через злість і не з бажання помститися. Просто цей розділ її життя був закритий. Колишня свекруха пішла з життя, так по-справжньому й не розкаявшись, бо слова, сказані на смертному ліжку, вже не здатні повернути зруйноване. А Андрій залишився самотнім і немічним, бо все життя обирав матір замість дружини, зручність — замість правди, слабкість — замість любові.
А Марта… Марта просто жила далі.
Вона винайняла однокімнатну квартиру в новому будинку в Запоріжжі. Ремонт робила власноруч: пофарбувала стіни у світлий бежевий колір, поклеїла шпалери, прикрутила полиці. Познайомилася із сусідкою Орисею — жінкою років шістдесяти, яка пригощала її домашньою випічкою й охоче розповідала історії зі своєї молодості.
У клініці Марті запропонували навчання — курс із медичного менеджменту. Вона погодилася одразу, навіть не вагаючись.
Одного суботнього ранку Марта стояла на балконі своєї квартири, тримаючи в долонях чашку кави. Унизу, у дворі, діти ганяли м’яча, підлітки проносилися на самокатах, бабусі сиділи на лавках і тихо перемовлялися. Сонце світило яскраво, а хмари поволі пливли високим небом.
Телефон завібрував. Повідомлення від Софії: «Ну що, подруго, як ти? Сто років не бачилися. Сьогодні в кіно?»
Марта усміхнулася й швидко набрала відповідь: «Ходімо. Фільм обираєш ти».
Вона допила каву, поставила чашку на стіл і з насолодою потягнулася. Повітря пахло весною, свободою і новими шансами.
Андрій та його мати отримали своє не тому, що Марта бажала їм лиха. Ні. Просто життя саме підбило підсумки. Ті, хто завдає болю іншим, рано чи пізно залишаються наодинці з власним болем. Наталія Петрівна померла в страху й самотності, бо так і не навчилася любити. Андрій утратив сім’ю, справу й майбутнє.
Марта ж починала інше життя. Не заради помсти. Не для того, щоб комусь щось довести. А лише тому, що мала на це повне право.
Вона повернулася до кімнати, вдягла джинси й легку блузку, взяла сумку. У дзеркалі на неї дивилася жінка зі спокійним обличчям і ясними очима. Не та зламана, налякана Марта, яка три роки ховалася в чужій «норі». Інша — вільна, впевнена, жива.
Марта вийшла з квартири, спустилася сходами й ступила просто в тепле весняне світло. Старе життя з його приниженнями, страхами й темними кутками залишилося позаду. Попереду було майбутнє — невідоме, але її власне.
І цього було більш ніж досить.
