Вона майже не склепила очей: лежала горілиць, вдивлялася в темну стелю й відчувала, як у ній повільно холоне остання звичка виправдовувати рідню.
На світанку її вирвав із напівдрімоти глухий перестук пластикових контейнерів.
Біля паркану, просто на грядках, порались Наталія з Андрієм. Наталія присіла навпочіпки й швидко, вправно зривала найбільші полуниці, складаючи їх у дві харчові коробки. Андрій тримав третю й керував дітьми, наче це була не чужа грядка, а сімейний збір урожаю:
— Дрібну не чіпайте, беріть тільки червону. Оцю додому заберемо, а м’яку можна зараз з’їсти.
Оксана вийшла з дому босоніж, ступивши просто на холодну вологу траву.
— Що ви робите?
Наталія навіть не здригнулася. Лише кинула через плече:
— Збираємо, поки сонце не припекло.
— Те, що ви збираєте, я бачу. Питання інше: хто вам дозволив?
Андрій випростався й примружився, дивлячись на неї так, ніби вона зіпсувала всім чудовий ранок своїм недоречним пробудженням.
— Оксано, тільки не починай з самого ранку.
— З самого ранку? Ви вже встигли обчистити мої грядки й ще вважаєте, що цей ранок мирний?
— Не обчистити, а зібрати, — буркнув він. — Ягода достигає. Пропаде ж.
— Не пропаде. Я сама її збираю. Для себе. Для доньки. Іноді — на варення.
Наталія важко зітхнула, наче вчителька, якій довелося пояснювати очевидне неслухняній дитині.
— Оксано, чесно, це вже якось непристойно. Дорослим людям через полуницю влаштовувати сцену.
— Через полуницю? — Оксана зробила кілька кроків ближче. — Ні, Наталіє. Не через полуницю. Через те, що ви давно поводитеся тут так, ніби мене можна не враховувати. Наче я додаток до ділянки. Наче в будинку немає господині, а є обслуга.
— Знову ці красиві промови, — скривився Андрій. — Скажи простіше: тобі шкода ягід для племінників.
— Мені не шкода ягід. Мені огидне ваше ставлення.
— Яке ще ставлення? — Наталія різко підвищила голос. — Ми приїжджаємо, спілкуємося, діти на свіжому повітрі. Чи ти хочеш, щоб ми сиділи в місті по квартирах і носа нікуди не висовували?
— Я хочу, щоб ви поводилися як люди, а не як набіг.
— Набіг? — Андрій ступив до неї ближче. — Ти вже зовсім межу втратила. Ми тобі не чужі.
— Саме цим словом ви й прикриваєте все підряд. «Не чужі». Дуже зручно. Можна приїхати без дозволу. Можна тягати їжу з погреба. Можна просити гроші. Можна ламати речі. Можна розпоряджатися моїм домом. А я маю мовчати, бо ви ж «не чужі».
— Та що ми в тебе такого взяли? — спалахнув Андрій. — Банки? Шампури? Ягоди? Смішно слухати.
— Моє життя ви берете. Мій час. Мої сили. Мою тишу. Моє право не чекати, що в суботу в мене у дворі висадиться цілий десант.
Наталія підвелася, стискаючи в руках контейнер із полуницею.
— Послухай мене уважно. Ти просто зла. Тебе покинув чоловік, діти роз’їхалися, ти сама, тобі боляче — це можна зрозуміти. Але не треба виливати на нас усе, що в тобі закисло.
Ці слова вдарили точно й підло. Оксана раптом відчула, як усередині в неї щось перестало тремтіти. Буває така мить: тебе зачіпають настільки влучно, що страх перед сваркою зникає. Бо гірше вже не стане.
— Постав контейнер на землю, — сказала вона рівним голосом.
— Що?
— Постав. На землю. Негайно.
Андрій коротко хмикнув:
— А якщо ні?
— Тоді ви обоє просто зараз збираєте речі й їдете. Без сніданку, без «давай поговоримо», без ваших родинних лекцій про вдячність.
— Ти нас виганяєш? — недовірливо перепитав він.
— Ні. Я припиняю цей цирк. Це різні речі.
— Оксано, ти ще пошкодуєш, — Наталія примружила очі. — З ріднею так не чинять.
— Рідня не перетворює сестру на безплатну базу відпочинку. Рідня не шепочеться за стіною про те, як би «дотиснути» людину на реєстрацію й привести до неї чужу компанію. Ви справді думали, що я нічого не чула?
На обличчі Андрія майнув той самий вираз, який буває в спійманих на гарячому: не сором, а роздратування, що їм не дали спокійно продовжити.
— Ти підслуховувала?
— Я жила у власному домі. А ви шепотілися так, ніби я вже частина меблів.
— Ти все не так зрозуміла, — швидко втрутилася Наталія.
— Ні. Уперше я зрозуміла все саме так, як треба. І тепер ви робите рівно дві речі: ставите ягоди на місце, а потім пакуєте сумки в машину.
— Та пішла ти, — тихо кинув Андрій.
— Уже краще. Принаймні чесно.
— Ти серйозно через таку дурницю ламаєш стосунки? — він підняв голос. — Потім сама ридатимеш, що залишилася одна.
— Я вже одна. І, як виявилося, без вас набагато спокійніше.
— Діти, в машину! — гаркнула Наталія, збліднувши від злості. — Нічого не чіпайте.
— І ключ від хвіртки поклади на стіл у передпокої, — додала Оксана. — Запасний. Той, який Андрій зробив «про всяк випадок» без мого дозволу.
Андрій сіпнувся.
— Нічого я не робив.
— Не бреши хоча б зараз. Я ще місяць тому бачила дублікат у тебе на зв’язці.
— Ну зробив. І що? Щоб зручно було. Ти б ще подякувала.
— За проникнення під виглядом турботи? Якось обійдуся.
Збиралися вони голосно, злісно й показово: шаруділи пакетами, грюкали дверцятами шаф, кидали речі так, щоб це неодмінно було чути. Максим намагався щось запитати, але Наталія смикала його так, ніби саме він був винен у всій конструкції цього скандалу. Софія плакала від образи, що їй не дали доїсти торт. Андрій навмисно залишив на столі порожні пляшки й жирні серветки — остання дріб’язкова чоловіча помста, доступна тим, у кого вже скінчилися великі слова.
Біля хвіртки він озирнувся.
— Запам’ятай, Оксано. Так люди не живуть. Усіх відштовхнеш — потім із грядками розмовлятимеш.
— Краще з грядками, ніж із вами. Вони хоча б нічого не вимагають.
— Ще приповзеш миритися.
— Не вигадуй.
Машина рвонула з двору, здійнявши біля воріт хмарку пилюки. Тиша повернулася так раптово, що в Оксани аж задзвеніло у вухах. Вона стояла на доріжці й дивилася на прим’яту траву, на перекинутий дитячий самокат біля сараю, на недозібрану полуницю. Її трусило не від сліз — від різкого відпускання напруги, як після аварійного гальмування.
Потім вона зайшла до будинку, дістала з шафи сміттєвий пакет і мовчки почала збирати сліди їхнього «родинного тепла»: пластикові виделки, липкі склянки та фруктові кісточки.
