— Дідусю, може, краще ці гроші підуть на твоє лікування? — благально прошепотіла Соломія.
Старий ледь помітно похитав головою.
— Моє лікування — це знати, що ти не залишишся просто неба. Виконай це для мене. Останнє прохання.
Соломія вийшла з палати, стискаючи картку так міцно, ніби тримала його руку. Вона встигла зробити все, як він просив: оформила іпотеку на крихітну квартиру-студію.
— Уявляєш, дідусю, мені пощастило, — сказала вона йому з усмішкою крізь сльози.
— От і добре, — тихо відповів він, і на його змореному обличчі з’явився спокій.
За два дні дідуся не стало.
Після похорону Соломія продала стару хату й повністю закрила іпотеку. Згодом вступила до університету. Там вона й зустріла Дмитра — хлопця, який став її першим справжнім коханням.
Мати Дмитра прийняла Соломію привітно й одразу сказала синові:
— Бережи її. Дівчина хороша, роботяща, до господарства береться.
Весілля зробили тихе, без зайвих витрат.
— Гроші краще відкласти на майбутнє, — впевнено заявила свекруха.
Жити у студії Дмитро не захотів.
— Продаймо її одразу й купімо щось просторіше, — запропонував він.
Та Соломія твердо відмовилася.
— Це пам’ять про дідуся. Я не можу так просто з нею розпрощатися.
Тоді вони домовилися: житимуть у матері Дмитра, а студію здаватимуть. Проте Соломія так і не пустила туди квартирантів. Це залишилося її маленькою таємницею.
Подружнє життя виявилося зовсім не таким, як вона мріяла. На її плечі лягло майже все: їжа, прибирання, прання, догляд за свекрухою. Дмитро ж увесь час пропадав на роботі.
— Треба заробляти, — повторював він. — Ти ж сама не захотіла продавати квартиру.
Соломія крутилася, як могла, ще й бралася за підробітки. Одного дня на роботі їй стало зле, і вона знепритомніла.
— Ти себе зовсім не шкодуєш, — з тривогою сказала начальниця.
Саме тоді Соломія й вирішила: студію доведеться продати.
Вона прийшла до будинку, піднялася на свій поверх. Двері раптом відчинив Дмитро.
— Заплющ очі, на тебе чекає сюрприз! — оголосив він.
І, взявши її за руку, завів усередину.