Свекруха кричала на Марію так, ніби геть забула, що живе не у власній квартирі, а в помешканні невістки. Та цього разу для неї вже було підготовлено несподіванку.
— Знову втупилася у свій комп’ютер! Нормальні жінки ходять на роботу, а ти сидиш удома й удаєш, що страшенно зайнята. Тарас зі шкіри пнеться, щоб тебе утримувати, а ти тільки в іграшки бавишся!
Ганна Василівна пройшла кухнею так рішуче, що дверцята шафок ледь не задзвеніли. Марія навіть очей від екрана не підвела. До полудня треба було здати квартальний звіт, а свекруха вже втретє за цей ранок заводила ту саму пісню.
Десять місяців цього пекла. Десять місяців Марія вислуховувала, яка вона дармоїдка.
— Ганно Василівно, мені потрібно працювати.
— Працювати? — свекруха різко обернулася й уперла руки в боки. — Натиснула кілька клавіш — і це вже робота? Мій Тарас до вечора горбатиться у відділі продажів, а ти що робиш? День минув — і по всьому? Соромилася б! Причепилася до мого сина, мов п’явка!
Марія поклала ручку на стіл. Потім повільно закрила ноутбук.
— Ганно Василівно, ви справді так вважаєте?
— А як же інакше! Я не сліпа, бачу, чим ти цілими днями займаєшся. То у вікно витріщаєшся, то по телефону балакаєш. А Тарас один за вас обох тягне.
— Зрозуміло. — Марія підвелася. — Тоді поговоримо про це ввечері. При Тарасові. Якщо вже вас так непокоїть питання, хто на чиїй шиї сидить.
У її голосі прозвучало щось таке, що Ганна Василівна на мить замовкла. Щоправда, ненадовго.
Тарас повернувся о пів на сьому. На кухні за столом сиділи обидві жінки. Перед Марією лежала папка з документами.
— Щось сталося? — обережно запитав він, заходячи до кухні.
— Сідай, — Марія кивнула на стілець. — Твоя мама переконана, що я живу за твій рахунок. Каже, моя робота — це забавки, а сім’ю утримуєш лише ти. Я правильно передала ваші слова, Ганно Василівно?
Свекруха кивнула. Її обличчя напружилося, губи зійшлися в тонку лінію.
— Мамо, ми ж уже…
— Тарасе, не перебивай. — Марія розкрила папку. — Знаєш, я з твоєю мамою навіть погоджуюся. Людям, які живуть за чужий рахунок, справді варто виїхати з чужого житла.
Вона поклала на стіл документ про право власності.
— Бачите дату, Ганно Василівно? Цю квартиру я купила за чотири роки до весілля. За власні кошти. Тарас не вклав у неї жодної гривні, бо це моє майно. Частину комунальних платежів він сплачує за нашою домовленістю. А ви вже десять місяців мешкаєте тут безплатно й водночас навчаєте мене, як жити у моєму ж домі.
Ганна Василівна вихопила папери. Швидко пробігла очима рядки й помітно зблідла.
— Це… Тарасе, ти знав?
— Звісно. Я від самого початку казав тобі, що це квартира Марії. Просто ти мене не слухала.
— Але ж ти працюєш…
— Працюю. І заробляю нормально, — Тарас потер перенісся. — Але Марія заробляє вдвічі більше за мене. У неї є клієнти, з якими вона співпрацює роками. Те, що вона працює з дому, не означає, що вона байдикує.
Марія дістала ще один документ.
— Договір оренди. Однокімнатна квартира в сусідньому кварталі. Я внесла оплату за три місяці наперед і залишила заставу. Це для вас, Ганно Василівно. Вважайте прощальним подарунком за десять місяців принижень.
У кухні запала тиша. Свекруха, не кліпаючи, дивилася на папери.