— Ти хочеш виставити мене за двері?
— Ні. Я просто повертаю собі власний дім, — Марія спокійно склала руки на колінах. — Ключі можете забрати завтра. Або післязавтра, якщо так зручніше. Але слухати далі, яка я нікчемна, у своїй же квартирі я більше не збираюся. На цьому все.
— Тарасе! — Ганна Василівна різко повернулася до сина. — Ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?
Тарас кілька секунд мовчав. Потім повільно, ніби через силу, похитав головою.
— Мамо, досить. Марія має рацію. Не можна жити в нас і щодня принижувати мою дружину. Я втомився. Я вже боюся повертатися додому, бо наперед знаю: ви знову посварилися. Мені набридло розриватися між вами. І ще більше набридла власна боягузливість.
— Отже, ти обираєш її? Не рідну матір?
— Я обираю свою сім’ю, — він глянув на Марію. — І спокій. Я хочу приходити додому без страху, що будь-якої миті знову щось вибухне.
Ганна Василівна схопила папери зі столу й вийшла з кухні. Дверима до кімнати вона грюкнула так, що скло у серванті тонко задзвеніло.
Уранці вона з’явилася в коридорі з двома валізами. Обличчя було застигле, наче кам’яне, очі — почервонілі. Повз Марію пройшла мовчки, навіть не глянувши в її бік, узяла зі столу ключі від нової квартири і вже на порозі обернулася.
— Ти відірвала мене від сина. Він тобі цього ніколи не пробачить.
— Я повернула йому дружину, — Марія навіть не підвела очей від ноутбука. — А вам дала саме те, чого ви так вимагали, — самостійність. Тепер зможете влаштуватися на нормальну роботу, як радили мені. Успіхів.
Вхідні двері зачинилися з глухим стуком. Тиша опустилася на квартиру так щільно, що Марія майже фізично відчула, як десятимісячне напруження повільно сповзає з її плечей. Вона підійшла до вікна й відчинила його навстіж. Свіже повітря ввірвалося в кімнату, витісняючи важкий, затхлий запах чужої присутності.
За годину зателефонував Тарас.
— Вона в мене на роботі. Плаче, вимагає, щоб я переконав тебе передумати.
— І що ти сказав?
— Що їй час навчитися жити самій. Що я втомився метатися між вами двома, — він на мить замовк. — І що ти маєш рацію.
Марія заплющила очі й тихо видихнула.
— Дякую.
— Ні. Це я маю дякувати тобі за те, що ти не пішла раніше. Я був боягузом, Маріє. Цілих десять місяців.
— Але тепер ти вже не ховаєшся. І це головне.
Минуло три тижні. Одного вечора Тарас зайшов до квартири з усмішкою.
— Мама знайшла роботу.
— Так швидко?
— У магазині біля свого будинку. Продавчинею, — він скинув куртку на спинку стільця й сів за стіл. — Знаєш, що вона сказала? Що це тимчасово. Мовляв, скоро знайде щось пристойне, а не таку роботу.
Марія ледь підняла брову.
— Пристойна робота — це та, де люди горбатяться. Її ж слова.
— Саме так. Але коли вона сама встає о шостій ранку, щоб стати за касу, це вже, бачиш, не рахується, — Тарас похитав головою. — Вона досі нічого не зрозуміла.
— Зрозуміє. Коли втомиться командувати тими, хто не зобов’язаний її слухатися.
Тарас підійшов ближче, обійняв Марію ззаду й торкнувся чолом її маківки.
— Начальник сказав, що наступного тижня мене підвищують. І зарплату теж добре піднімуть.
— Тарасе, це чудово!
— Я відповів йому, що все одно зароблятиму менше, ніж моя дружина, — він усміхнувся ширше. — І що мене це зовсім не бентежить.