— Треба було бачити його обличчя.
Марія розсміялася. Уперше за багато місяців — легко, по-справжньому, без того важкого стиску в грудях.
— Навчився таки.
— Учителька в мене була добра, — Тарас ніжно поцілував її у скроню. — Вибач, що до мене так довго доходило.
— Головне, що дійшло.
Минув місяць, і зателефонувала Ганна Василівна. Говорила вона сухо, напружено, ніби кожне слово давалося їй через силу.
— Я хотіла б зайти. Поговорити. З вами обома.
Марія глянула на Тараса. Той лише злегка підняв плечі: вирішуй сама.
— Приходьте в суботу. О шостій.
Свекруха з’явилася рівно о шостій. Не в халаті, а в скромній блузці. У руках тримала пакет із фруктами. Сіла навпроти Марії й довго мовчала, втупившись у тарілку.
— Як вам працюється? — обережно запитав Тарас.
— Важко, — Ганна Василівна стиснула губи. — До вечора ноги гудуть. Покупці грубі. Зарплата — сміх один.
— Зате робота чесна, — Марія зробила ковток води. — Там люди справді втомлюються. Пам’ятаєте?
Ганна Василівна здригнулася, наче їй дали ляпаса. Щоки її почервоніли.
— Я прийшла не за цим.
— А за чим?
— Сказати, що ти мала рацію, — нарешті свекруха підвела очі. — Десять місяців я сиділа у вас на шиї, нічого не робила й ще вказувала, як вам жити. Мені здавалося, що я маю на це право, бо я мати Тараса. А виявилося, що ніякого права в мене не було. Квартира не була нашою спільною, гроші теж не належали лише йому, а я… я тут насправді була зайвою.
— Не зайвою, — Марія повільно похитала головою. — Гостею. Просто гостею, яка чомусь вирішила, що вона господиня.
— Так. Гостею, — Ганна Василівна замовкла на кілька секунд. — Тепер я знаю, як це — жити за чужий кошт і щодня чути, що ти ні на що не здатна. Начальник мені це майже щодня кидає в обличчя. І тепер я розумію, що ти тоді відчувала.
Тарас поклав руки матері на плечі. Вона не відсторонилася.
— Я не прошу пробачення, — продовжила Ганна Василівна тихіше. — Бо не знаю, чи маю на це право. Але я зрозуміла. Це твій дім, Маріє. Тарас обрав тебе, і так має бути. І ще я зрозуміла, що була жахливою свекрухою.
Марія мовчала. Потім підвелася, підійшла ближче й поклала долоню їй на плече.
— Я більше не злюся. Але межі залишаються. Ви можете приходити в гості, можете телефонувати. Та вирішувати, як мені жити, ви більше не будете. Домовилися?
Ганна Василівна різко кивнула, майже поспіхом.
— Домовилися.
Коли свекруха пішла, Тарас обійняв Марію й довго не випускав із рук.
— Я й не думав, що вона здатна визнати свою помилку.
— Люди змінюються, коли іншого виходу вже немає, — Марія прихилилася до його плеча. — Твоя мама звикла командувати, бо їй усі це дозволяли. А коли я провела межу, їй довелося подивитися на все тверезо. І вона витримала.
— Ти тепер її захищаєш?
— Ні. Просто не бачу сенсу тримати образу, якщо людина справді щось усвідомила, — Марія ледь усміхнулася. — У мене тепер є дім, моє життя і чоловік, який став на мій бік. Оце й має значення.
Вони сиділи біля вікна. За шибкою місто й далі гуло своїм звичним життям, а тут, у їхній квартирі, нарешті стало тихо.