— Галино Михайлівно, з якого дива ви вирішили, що я повинна утримувати вашого сина? Він мій чоловік, він дорослий чоловік, отже, це він має дбати про мене, а не навпаки! Тож можете забирати свою «опіку» й спокійно йти звідси!
— Олено, відчиняй, це я! Принесла свіжі пиріжки з капустою, саме такі, як любить Дмитро!
Голос за дверима звучав бадьоро, владно й так упевнено, що вдавати, ніби вдома нікого немає, було просто неможливо. Олена повільно витерла руки кухонним рушником і кинула на чоловіка короткий, важкий погляд.
Дмитро сидів за столом, втупившись у давно охололу каву, і всім своїм виглядом зображав стражденного генія, якого безжально затягнуло у вир життєвої кризи. На появу матері він відреагував так, ніби дзвінок у двері був лише ще одним прикрим доказом недосконалості зовнішнього світу.
Коли замок клацнув, на обличчі Олени з’явилася ввічлива, але явно вимучена усмішка. На порозі стояла Галина Михайлівна — жінка міцної статури в добротному пальті, з важким, пронизливим поглядом і пакунком у руці. З пакунка тягнувся густий, домашній, майже задушливий аромат щойно спечених пиріжків. Вона не зайшла — радше впливла до передпокою, несучи із собою атмосферу людини, яка заздалегідь знає, як правильно жити всім довкола.
— Добридень, Олено. Чого ти така бліда? Нездужаєш? — запитала вона, уже скидаючи пальто й уважно оглядаючи квартиру. — А Дмитро де? На кухні? Так я й думала.
Не чекаючи запрошення, Галина Михайлівна рушила просто туди. Її поява миттєво порушила той бездоганний, майже стерильний порядок, яким Олена так дорожила. Кухня з гладкими металевими поверхнями та стриманим мінімалістичним дизайном зовсім не годилася для вистави під назвою «материнська турбота без меж». Дмитро нарешті відірвав погляд від чашки й привітав матір слабким кивком та натягнутою усмішкою.
— Привіт, мамо. Чому так рано?
— Для матері ніколи не буває рано, сину, — урочисто промовила Галина, ставлячи пакет із пиріжками на стіл, наче бойовий прапор. — Дивлюся на тебе — самі кістки, змарнів, виснажився. Ось, принесла тобі сили. Їж, вони ще теплі.
Олена мовчки поставила чайник на плиту. Її рухи були точні, легкі й майже беззвучні, проте в кожному жесті вгадувалося напруження, яке вона стримувала з останніх сил. Вона почувалася акторкою в давно заїждженій п’єсі, де всі ролі розписані наперед, а кожна репліка відома ще до того, як пролунає.
Зараз мало початися вступне коло: погода, здоров’я далеких родичів, ціни на базарі. Потім, коли ґрунт буде достатньо розм’якшений цими побутовими балачками, Галина неодмінно перейде до головного.
— У тебе завжди чисто, Олено. Навіть не чисто — стерильно, — зауважила свекруха, проводячи пальцем по краю стільниці й із помітним задоволенням переконуючись, що пилу немає. — От тільки затишку малувато. А чоловікові потрібне тепло, особливо коли в нього такий непростий період.
Олена поставила перед нею чашку.
— Чай будете? Чорний чи зелений?
— Чорний, як завжди. Дмитре, з’їж хоч один пиріжок. Він ще гарячий. На тебе ж боляче дивитися, зовсім апетиту немає, — Галина лагідно підсунула тарілку ближче до сина.
Дмитро театрально зітхнув, узяв пиріжок, але кусати не став. Він повільно перекочував його в руках, ніби тримав не звичайну випічку з капустою, а якусь філософську реліквію.
— Мамо, мені зараз не до пиріжків. Думки…
Це було умовне слово. Сигнал. Олена майже фізично відчула, як свекруха вмить зібралася, зосередилася й підготувалася до наступу. Галина повернулася до неї, і на її обличчі з’явився той жалісливо-співчутливий вираз, який вона відточувала роками до бездоганності.
— Ось бачиш, Олено. Людина заглибилася в себе, шукає відповіді. Творча душа не може існувати так, як усі, від хвилини до хвилини, за розкладом. Їй потрібен час, щоб переосмислити себе, намацати новий шлях. І саме в такі моменти підтримка близьких особливо важлива. Жіноча мудрість у тому й полягає, щоб підставити плече, коли чоловікові важко. Зрозуміти, прийняти, не тиснути…
Вона говорила тихо й м’яко, але від цих слів простір ніби накривала тепла, важка ковдра, під якою ставало нічим дихати. Дмитро слухав її з мученицьким виразом обличчя, мовчазно погоджуючись із кожною фразою. Олена тим часом розливала окріп по чашках.