І лише тоненькі пасма пари, що здіймалися над порцеляновими чашками, здавалися в цій кухні чимось справжнім, живим і не зіграним.
Олена дочекалася, поки Галина Михайлівна нарешті замовкне бодай на мить, щоб набрати повітря, і подивилася їй просто в очі. Мовчанка затягнулася. Свекруха швидко зрозуміла: її лагідні умовляння не пробивають стіни. І тоді в голосі з’явилася сталь.
— Оленочко, Дмитрові зараз нелегко. Він шукає себе. Ти маєш його підтримати, увійти в становище…
Саме ця фраза, вимовлена таким солодкавим, майже липким тоном, спрацювала, як натиснутий спусковий гачок. Олена з підкресленою обережністю поставила чайник на підставку. Сухий різкий стукіт пластику об пластик розітнув кухонну тишу так, ніби хтось вистрілив.
Вона повільно повернулася. З її обличчя зникла навіть тінь гостинної ввічливості. Погляд став прямим, холодним і безжальним, спрямованим точно на свекруху. Дмитро машинально втягнув голову в плечі: він відчув, як у кімнаті змінилося повітря.
— Галино Михайлівно, прошу вас, без цих ваших «Оленочко», — голос Олени звучав рівно, майже безбарвно, і саме через це здавався ще небезпечнішим. — Ваш син — сорокарічний чоловік, а не загублене цуценя, якого треба підібрати, відігріти й носити на руках.
Я йому все пояснила абсолютно чітко. Без ваших натяків, зітхань і театрального співчуття. Або завтра він іде на будь-яку співбесіду — підкреслюю, на будь-яку: вантажником, кур’єром, ким завгодно, — або складає свої речі й переїжджає до вас, щоб уже там далі шукати себе.
Маска жалісливої мудрої матері сповзла з обличчя Галини Михайлівни. Під нею проступив жорсткий, невдоволений вираз. Вона випросталася на стільці, ніби раптом стала більшою, важчою, майже монументальною.
— Та як ти взагалі…
— Саме так, — перебила її Олена, навіть не підвищивши голосу. Вона зробила крок до столу й сперлася на нього кінчиками пальців. — Ви його таким виростили — от і майте мужність прийняти наслідки. Я виходила заміж за чоловіка, за партнера, а не брала на себе довічний інвестиційний проєкт із гарантовано нульовою віддачею. На моїй шиї, на жаль, немає вільного місця для баласту.
Слово «баласт» зависло між ними, важке й образливе. Дмитро сіпнувся, наче його справді вдарили, і нарешті подав голос:
— Олено, ну як ти можеш таке казати… ще й при мамі…
Та жодна з жінок навіть не повернула голови в його бік. Їхнє зіткнення вже почалося, і його кволе бурмотіння стало лише непотрібним шумом на задньому плані.
— Я завжди знала, що серця в тобі немає, — прошипіла Галина Михайлівна, примруживши очі. — У тебе замість душі калькулятор. Гроші, гроші, гроші… А людина? А її внутрішній стан? Ти хоч уявляєш, що таке творче вигорання? Це не лінощі! Це коли людина віддала роботі всього себе, а тепер мусить відновитися, зібратися заново, наповнитися силами! А ти зі своїми співбесідами! Ти хочеш, щоб геній розвозив піцу?
Олена тихо засміялася. Беззвучно, майже самими губами. І цей сміх лякав більше, ніж будь-який крик.
— Геній? Галино Михайлівно, не смішіть мене. У вашого сина не тонка душевна організація, а товстий шар інфантильності, який ви дбайливо підживлювали всі сорок років. З дитинства бігали за ним із пиріжками, здували з нього порошинки й переконували, що він особливий, недооцінений і незрозумілий. От він таким і виріс — із залізною вірою у власну винятковість, яку не здатен підтвердити нічим, окрім багатозначних зітхань над холодною кавою. Його «вигорання» почалося рівно того дня, коли від нього попросили відповідальності.
Кожне слово лягало точно, розмірено, як удар по відкритому нерву. Олена не кричала й не звинувачувала — вона констатувала. І ця крижана фактичність принижувала сильніше за будь-яку істерику. Вона виносила вирок не лише Дмитрові, а й усій системі виховання Галини Михайлівни.
— Мій син — талановита людина! — Галина Михайлівна вдарила долонею по столу так, що чашки підскочили на блюдцях. — А ти бездушна, жадібна відьма, яка не вміє цінувати талант! Тобі аби гроші в дім приносив. А що в нього всередині, що він переживає, тебе зовсім не обходить!
— Саме так, — спокійно кивнула Олена. — Мене не цікавлять душевні бурі людини, яка два тижні лежить на дивані, поки її дружина працює, щоб оплатити квартиру, в якій він лежить. Тож не треба читати мені лекції про жіночу мудрість. Ви вже показали, чого варта ваша мудрість.