Хіба що якось зателефонувала, довго нарікала на погоду й швидко попрощалася. У холодильнику все залишалося там, де Оксана поклала. Вона вже майже вмовила себе, що, мабуть, справді через втому стала розсіяною і сама щось плутає.
Та в п’ятницю вранці Наталія Іванівна подзвонила знову.
— Оксаночко, доброго ранку, — її голос був аж надто лагідний, липкий, мов мед. — Я сьогодні неподалік буду, до аптеки зайду. Може, забіжу до вас, квіти поллю? Андрій казав, що фікус у вас зовсім похнюпився. Шкода ж рослинку.
— Наталіє Іванівно, я його вчора поливала, — обережно заперечила Оксана.
— Ой, ти ж усе нашвидкуруч, крапнула трохи — і побігла. А квітам догляд потрібен, рука досвідчена. Не хвилюйся, я тихенько: зайду й одразу піду. Може, вам ще борщу зварити?
— Дякую, не треба. Їжа в нас є, — твердо відповіла Оксана. Їй зовсім не хотілося, щоб свекруха знову порядкувала на її кухні.
— Ну, як знаєте. Добре, побігла я. Гарного дня тобі, дитинко.
На роботі Оксана весь день не знаходила собі місця. Рядки в таблицях пливли перед очима, цифри зливалися в суцільну пляму. В уяві раз у раз поставала одна й та сама картина: Наталія Іванівна відмикає двері своїм ключем, заходить до квартири, озирається… А потім що? Відчиняє шафи? Заглядає в кишені? Чи одразу прямує до холодильника?
Щойно Оксана повернулася додому, вона навіть пальта нормально не зняла — кинула сумку в передпокої й майже побігла на кухню. Серце калатало так сильно, ніби підступило до самого горла.
Холодильник зустрів її крижаною порожнечею.
Буженина зникла. Пачки масла з крихітною позначкою теж не було. Із десятка яєць у лотку сиротливо лишилися тільки два. Але найбільше вдарило інше: пропала баночка червоної ікри, яку Оксана купила зі знижкою й заховала до Нового року вглиб полиці, за слоїками з соліннями.
Вона опустилася на табурет і затулила обличчя долонями. Це вже не було схоже на непорозуміння. І навіть не на дрібну витівку. Це було нахабне, безсоромне злодійство. Найгірше ж полягало в тому, що вона не уявляла, як пояснити це Андрієві. Жодного прямого доказу. Свекруха могла спокійно сказати, що нічого не брала, що Оксана сама все з’їла й забула, або взагалі заперечити, що та ікра коли-небудь лежала в їхньому холодильнику.
Увечері розмова вийшла важкою.
— Андрію, зникла ікра. І м’ясо. І масло, — сказала Оксана, коли чоловік сів вечеряти. Заплановану страву довелося замінити пельменями, бо м’яса вже не було.
Андрій поклав виделку на тарілку. Обличчя його вмить стало похмурим.
— Знову? Оксано, ти мене вже лякаєш. Може, тобі справді до лікаря сходити? До невролога, наприклад? Ну як може просто так зникнути ікра?
— Сьогодні приходила твоя мама.
— І що з того? Вона зайшла полити квіти! Ти серйозно думаєш, що моя мати, жінка з вищою освітою, колишня вчителька, крастиме їжу в рідного сина? Навіщо їй це? У неї є пенсія, я щомісяця даю їй гроші!
Оксана завмерла.
— Ти даєш їй гроші? Скільки саме?
Андрій помітно зніяковів і відвів погляд.
— Ну… п’ять-сім тисяч гривень. На ліки, комуналку. Їй самій важко.
— П’ять-сім тисяч… Андрію, у нас іпотека. Ми три роки не були на морі. А ти потай від мене віддаєш матері такі суми?
— Це моя мати! — вибухнув він. — Я не зобов’язаний звітувати за кожну гривню, яку даю батькам! І досить уже її звинувачувати. Якщо ти стала неуважною або не вмієш нормально планувати продукти, не треба все валити на інших!
Того вечора вони вперше за довгий час лягли спати мовчки, навіть не побажавши одне одному доброї ночі. Оксана лежала в темряві, дивилася в стелю й слухала ображене сопіння чоловіка поруч. Усередині в неї повільно міцніла холодна, тверда рішучість. Їй уже було замало просто дізнатися правду. Вона мусила її довести. Так надійно, щоб Андрій не зміг знайти жодного виправдання.
Наступного дня, у суботу, Оксана поїхала до магазину електроніки. Біля вітрини з камерами вона провела чимало часу, розпитуючи продавця про кожну модель. Їй потрібен був маленький пристрій, непомітний, із записом на карту пам’яті та датчиком руху.
— Ось ця вам підійде, — хлопець у жовтій футболці подав їй невелику чорну коробочку. — Якість HD, звук записує, від акумулятора може працювати до тижня. Її легко сховати на полиці або за книжками.
Повернувшись додому, Оксана дочекалася, коли Андрій піде до гаража, і взялася до справи. Найзручнішим місцем виявилася верхня полиця кухонної шафки, де стояли вази, якими майже не користувалися, та старий сервіз. Вона заховала камеру між цукорницею і банкою з лавровим листом, спрямувавши об’єктив просто на холодильник і частину стільниці. Знизу пристрій розгледіти було неможливо, зате огляд виходив чудовий.
Тепер потрібна була приманка.
У неділю Оксана навмисне, при Андрієві, наповнила холодильник продуктами. Вона купила дорогу нарізку копченої ковбаси, шматок якісного сиру — знову, кілограм охолодженої яловичини, форель, фрукти й велику коробку шоколадних цукерок.
— Ого, — протягнув Андрій, побачивши заставлені полиці холодильника.
