— Ми що, когось у гості запросили? — здивувався Андрій, розглядаючи всі ці пакунки й коробки.
— Та ні, — Оксана легко всміхнулася. — Просто подумала: досить уже економити на нормальній їжі. Мені невелику премію дали, от і захотілося купити чогось смачнішого.
Вона чудово розуміла: Андрій неодмінно згадає про цю «премію» у розмові з матір’ю. Він завжди ділився з нею кожною дрібницею, навіть не здогадуючись, що фактично сам підказує, де й коли можна поживитися.
Так і сталося. Увечері, коли він телефонував мамі, Оксана з сусідньої кімнати почула його бадьорий голос:
— Так, Оксані премію дали, вона стільки всього накупила… М’ясо хороше взяла, завтра гуляш готуватиме. Якщо захочеш — заходь, пригостимо.
У понеділок вони, як завжди, пішли на роботу. Перед виходом Оксана непомітно ввімкнула камеру. Увесь день вона почувалася, наче на голках. То й справа поглядала на годинник і думала: вже прийшла? Чи ще ні?
Андрій, навпаки, був у чудовому гуморі. Він явно чекав вечері й майбутнього гуляшу, навіть надіслав Оксані в месенджері кумедну картинку. Їй стало його шкода. Вона знала: сьогодні йому доведеться побачити те, у що він так уперто не хотів вірити.
Додому вони повернулися разом. Щойно відчинили двері, Оксана вловила в повітрі солодкуватий, задушливий запах — парфуми свекрухи, ті самі, «Червона Москва».
— О, мама заходила! — зрадів Андрій. — Мабуть, квіти полила.
Оксана не відповіла. Вона мовчки пройшла на кухню й навіть не кинулася одразу перевіряти холодильник. Замість цього витягла драбинку, поставила її біля шафи, піднялася нагору й зняла заховану камеру.
— Ти що робиш? — Андрій завмер у дверях, розгублено дивлячись на неї. — Навіщо ти туди полізла?
— Сідай, Андрію, — голос Оксани звучав рівно, хоча пальці помітно тремтіли. — Нам треба дещо переглянути.
— Що саме переглянути? Оксано, ти знову за своє? Ти поставила камеру?! Ти взагалі при здоровому глузді? Це вже якась манія. Стежити за рідною матір’ю!
— Якщо вона нічого не брала, тобі нема чого хвилюватися, — сухо сказала Оксана. — А якщо брала… ти маєш побачити це сам.
Вона вставила карту пам’яті в ноутбук. Андрій стояв позаду, важко дихаючи. Він сердився, і це було видно по всьому: по стиснутих губах, по напружених плечах, по погляду. Він досі був переконаний, що дружина остаточно збожеволіла від дріб’язковості та підозр.
На екрані з’явилася їхня кухня. У кутку світився час: 11:30 ранку.
Двері відчинилися. У кадр зайшла Наталія Іванівна. Не в домашньому халаті, як можна було б очікувати, а в пальті, наче прийшла з вулиці. В обох руках вона тримала великі господарські сумки — ті самі міцні, картаті.
Спочатку вона справді підійшла до підвіконня й торкнулася землі у вазоні з фікусом. Андрій навіть переможно хмикнув.
— Бачиш? Я ж казав!
Але поливати квітку Наталія Іванівна не стала. Вона просто розвернулася й упевнено, по-хазяйськи рушила до холодильника. Відчинила дверцята навстіж.
На записі було чітко видно, як її обличчя розпливлося в задоволеній усмішці. Вона поставила сумки на підлогу й почала спокійно, без поспіху перекладати в них усе, що лежало на полицях.
Першим зник сир. За ним — нарізка копченої ковбаси. Потім Наталія Іванівна витягла пакет із яловичиною, покрутила його в руках, ніби прикидала вагу, і теж поклала до сумки.
— Мамо… — ледве чутно видихнув Андрій. Голос у нього зламався.
Та Наталія Іванівна не зупинялася. Вона забрала форель, потім пачку вершкового масла. Далі відкрила нижній ящик для овочів і вигребла звідти добру половину помідорів та огірків.
І цього їй виявилося замало. Закривши холодильник, вона взялася за кухонні шафки. До сумки полетіли пачка чаю, банка кави, коробка цукерок, яку Оксана купила до чаю, а потім — на її жах — навіть почата пачка прального порошку, що стояла в кутку.
— Навіщо їй порошок? — прошепотів Андрій, не відриваючи очей від екрана. — Я ж їй минулого тижня купував п’ять кілограмів…
На відео Наталія Іванівна ретельно втрамбувала здобич, насилу застебнула блискавки на сумках. Було видно, що вони стали дуже важкими. Вона крекнула, підняла їх і вже збиралася йти, але перед виходом зробила те, що остаточно добило Андрія.
Вона витягла з кишені пальта надкушене яблуко, яке принесла із собою, поклала його на стіл, а зі столу взяла вазочку з печивом. Печиво висипала собі просто в кишеню.
Потім вимкнула світло й вийшла з квартири.
Запис обірвався. На кухні запала така тиша, що чути було лише рівне гудіння холодильника — того самого холодильника, який тепер знову стояв майже порожній.
Андрій повільно відійшов до вікна й сів на підвіконня. Він опустив голову й довго мовчав. Оксана бачила, як напружено рухаються жовна на його вилицях. Йому було боляче. Просто в нього на очах руйнувався образ бездоганної матері, який він носив у собі все життя.
— Вона нас обкрадає… — нарешті глухо промовив він. — Не тому, що їй нема чого їсти. Не з голоду. Просто так. Як сарана.
— Вона впевнена, що має на це право, — тихо відповіла Оксана. — Для неї все твоє автоматично належить їй. А я тут ніби випадкова людина, яка стоїть збоку й заважає.
