Оксана помітила свекруху раніше, ніж та встигла глянути в її бік. Галина Петрівна стояла біля входу до бенкетної зали, поправляла на шиї масивний золотий ланцюжок і ковзала поглядом по присутніх так, ніби визначала їхню «вартість» за брендами костюмів. Оксана спинилася на порозі. Цей вираз вона знала надто добре — сухий, прискіпливий, наче в оцінювачки з ломбарду. На ній була темно-синя сукня без жодного блиску — та сама, яку вона вдягала на всі урочистості впродовж останніх трьох років.
Свекруха звернула на неї увагу лише тоді, коли Оксана підійшла майже впритул. Обличчя Галини Петрівни смикнулося.
— Ой, Оксаночко, а тобі тут, здається, місця не передбачено, — пролунало на всю залу з удаваним подивом. — Дитино, ти, мабуть, двері переплутала? У нас сьогодні прийом для поважних людей, ділова вечеря. Твій формат — це хіба що буфет біля вокзалу. Не ганьби сина перед керівництвом, будь розсудливою.
Оксана не відповіла. Десятки поглядів одночасно вп’ялися в неї. Хтось пирхнув, хтось відвернувся, роблячи вигляд, що нічого не сталося. За довжелезним столом, заставленим келишками та тарілками з нарізками, сидів Дмитро. Він машинально поправив на руці дорогий годинник і глянув на дружину так, ніби перед ним стояла випадкова відвідувачка, що помилилася залом.
— Оксано, мама має рацію. Ти сюди не вписуєшся, розумієш? Поїдь додому, я повернуся пізніше.
Він навіть не підвівся. Не зробив кроку назустріч. Лише недбало махнув рукою, ніби відгороджуючись від неї, і знову повернувся до гостей. Чоловік у сірому костюмі нахилився до сусіда, щось прошепотів — обидва криво всміхнулися.
Оксана розвернулася й мовчки вийшла. Без сліз, без з’ясувань. Двері за її спиною зачинилися тихо, майже нечутно.
Надворі гуляв різкий вітер. Вона дістала телефон і відкрила банківський застосунок. Усі картки компанії були прив’язані до її рахунку — саме вона наполягла на цьому п’ять років тому, коли витягувала Дмитра з фінансової прірви. Тоді колектори телефонували серед ночі, він сидів на кухні блідий і повторював: «Я провалився, усе втрачено». А вона продала батьківську хату в селі й без вагань спрямувала гроші на покриття боргів. Уночі вела бухгалтерію, домовлялася з постачальниками, поки він «відновлював імідж». Дмитро користувався картками й був переконаний, що це виключно його заслуга.
Один дотик — і корпоративну картку заблоковано. Оксана ще мить дивилася на екран, після чого сховала телефон у сумку. Ось і все.
А в залі тим часом гості продовжували спілкуватися, навіть не здогадуючись, що за кілька хвилин атмосфера свята може змінитися.
