У залі тим часом панувала розслаблена атмосфера. Галина Петрівна голосно ділилася черговою байкою про те, як її син «з нуля вибився в люди», а Дмитро з удаваною впевненістю приймав вітання, тиснув руки, усміхався на всі боки. Йому подобалася ця сцена: поважна публіка, вишукані страви, відчуття значущості — саме так, на його думку, виглядав успіх.
Офіціант непомітно поклав рахунок. Дмитро, навіть не глянувши на суму, недбало простягнув картку. Термінал коротко пискнув. Пауза. Ще один сигнал — і на дисплеї висвітлилася відмова.
— Проведіть іще раз, — попросив він уже без колишньої посмішки.
Спроба друга. Та сама реакція. Третя — знову нічого.
Галина Петрівна різко підвелася й підійшла до стійки адміністратора, дивлячись зверхньо.
— Що це за неподобство? У мого сина не може бути проблем із грошима. Перевірте як слід, а не абияк.
Молода адміністраторка в стриманому костюмі відповіла спокійно:
— Картку заблокував власник рахунку. Оксана Миколаївна щойно скасувала доступ. Або розраховуєтесь готівкою, або доведеться запросити охорону.
Розмови стихли. Хтось із гостей нишком увімкнув камеру на телефоні, інші відвели погляди, удаючи, що нічого не відбувається. Дмитро зблід, вихопив мобільний і набрав дружину. Без відповіді. Ще раз. Телефон вимкнений.
— Дмитре, негайно владнай це! — прошипіла мати, стискаючи його лікоть. — Подзвони їй, хай розблокує. Ти розумієш, який це сором?
Та він її вже не чув. Гарячково гортав контакти, намагався пригадати паролі до інших рахунків. Порожньо. Усе оформлювала Оксана. Він навіть не замислювався, коли вона підписувала документи — просто ставив підпис там, де вона показувала.
Гості почали підводитися. Хтось поспіхом бурмотів про невідкладні справи, хтось мовчки прямував до виходу. Літній партнер у сірому костюмі підійшов до Дмитра й поплескав по плечу з гіркою іронією:
— Таке трапляється, колего. Дружину треба було цінувати. Тепер уже запізно.
Він вийшов першим, за ним потягнулися інші. Менше ніж за десять хвилин просторий зал спорожнів. Лишилися тільки Дмитро, його мати та адміністраторка з рахунком у руках.
— Даю вам двадцять хвилин, — сухо мовила вона. — Після цього викликаю охорону.
Галина Петрівна нервово витрусила з сумочки кілька купюр — замало. Дмитро обшукав кишені, назбирав дріб’язок. Суми не вистачало. Адміністраторка спостерігала за ними з холодною стриманістю.
— Ви намагалися зв’язатися з дружиною? — поцікавилася вона.
Дмитро мовчав, дивлячись у порожнечу. Галина Петрівна судомно втягнула повітря, і її обличчя повільно наливалося червоним.
