Галина Петрівна різко втягнула повітря, і щоки її спалахнули плямами.
— Та ця селючка… Як вона сміє! Я їй покажу…
— Мамо, досить, — Дмитро промовив тихо, але так, що заперечити було неможливо.
У цю мить до нього дійшло головне: без Оксани він — нуль. Ані компанії, ані рахунків, ані обладнання. Лише гучна назва без реального підґрунтя. Усе, на чому тримався його успіх, належало їй.
Оксана сиділа на лавці біля автобусної зупинки. Телефон безупинно вібрував: спершу Дмитро, потім свекруха, знову Дмитро. Повідомлення сипалися одне за одним: «Ти що виробляєш?», «Негайно розблокуй рахунки», «Поговоримо вдома, не влаштовуй цирк».
Вона мовчки дивилася, як на екрані спалахують нові рядки — щораз різкіші, розпачливіші. Зрештою натиснула кнопку вимкнення. Екран згас, і разом із ним зник увесь той галас.
Їй пригадалося, як на початку їхнього життя Дмитро казав: «Без тебе я б не впорався, Оксано». Тоді вона сприймала це як вдячність. Як прояв любові. А тепер розуміла: він не дякував — він користувався. Брав усе, що вона давала, як належне. А коли вона перестала бути зручною, коли перед гостями постало питання, ким вона є і яке має право сидіти за столом, її просто виставили за двері.
Підійшов автобус. Оксана підвелася, зайшла до салону й сіла біля вікна. За склом повільно пливло нічне місто — чуже, байдужe. Та вперше за довгі роки їй дихалося вільно.
Якщо для неї не знайшлося стільця за їхнім столом, то й у її житті більше немає місця для них.
Через три дні Дмитро з’явився на її порозі. Пом’ятий, з тінями під очима, він стояв і не знав, із чого почати.
— Оксано, давай без крайнощів. Ми ж родина, зрештою.
Вона прочинила двері лише настільки, щоб бачити його обличчя.
— Родина? Та, яку виганяють із зали перед усіма? Та, яку твоя мати вважає негідною?
— Мама помилилася, я це визнаю. Але невже через один вечір ти зруйнуєш усе?
— Я нічого не руйнувала, — спокійно відповіла вона. — Я просто повернула своє. Компанія оформлена на мене. Рахунки теж. Ти користувався цим, поки я мовчала.
Дмитро стиснув зуби. Він намагався зберегти самовладання, але голос зрадницьки тремтів:
— Ти просто мстишся.
— Ні, — вона ледь похитала головою. — Помста — це коли хочеш завдати болю. А мені вже байдуже.
Вона зачинила двері. Дмитро ще якусь хвилину стояв нерухомо, а потім повільно пішов. Більше він не повертався.
Галина Петрівна ще з місяць засипала її довгими повідомленнями — з погрозами, докорами, образами. Оксана видаляла їх, навіть не читаючи. Згодом припинилися й вони, ніби разом із ними остаточно обірвався зв’язок із минулим.
