— Дмитре, негайно поклади слухавку, — я схопила рушник і з такою силою кинула його на стіл, що сама здригнулася. — Скажи їй, що це був жарт. Просто скажи, що ти пожартував.
Дмитро кліпнув, ніби щиро не розумів, чому я так реагую. Телефон він і далі тримав біля вуха, а на екрані світилася назва контакту — його мати.
— Мам, зачекай хвилинку, — пробурмотів він у слухавку, а тоді перевів на мене спокійний, майже здивований погляд. — Оксано, чого ти так завелася? Вони вже виїхали з передмістя. За дві години будуть у нас.
— Дванадцять людей, Дмитре! — мій голос зірвався на придушений шепіт, бо в сусідній кімнаті щойно заснула наша семимісячна донечка. — Твої батьки, твоя сестра з чоловіком і трьома дітьми, твій дядько Микола з дружиною… Вони вже в дорозі? І нікому навіть на думку не спало запитати мене?
— Та годі тобі, це ж моя рідня, — він недбало махнув рукою і знову заговорив із матір’ю. — Так, мамо, усе нормально. Чекаємо. Оксана щось придумає. Їдьте обережно.
Він натиснув відбій і, наче нічого особливого не сталося, потягнувся до холодильника.
— Дмитре, у нас у холодильнику майже нічого немає! — я ледве стримувала сльози від образи й безсилля. — Три яйця і пів пачки кефіру. Я планувала ввечері замовити продукти. З чого, по-твоєму, я маю нагодувати цілий натовп?
— Оксано, не починай, — чоловік скривився, дістаючи пляшку мінералки. — Ти ж удома з дитиною сидиш, не на роботі пропадаєш. Приготуєш щось для моїх. Що тут складного? Магазин за рогом, збігай. Звари картоплі, запечи курку. Жінки завжди так робили. Моя мати все життя столи на тридцять душ накривала й не влаштовувала трагедій.
— Твоя мати не сиділа з немовлям, у якого ріжуться зуби і яке третю ніч поспіль спить по двадцять хвилин! — я підійшла майже впритул, відчуваючи, як усередині підіймається важка, темна лють. — За весь цей тиждень я спала годин дванадцять, якщо скласти докупи. Яка ще картопля? Яка курка?
— Ой, тільки не перебільшуй, — Дмитро зітхнув і глянув на годинник. — Марія спить? Спить. Отже, час у тебе є. Я, між іншим, гроші заробляю, Оксано. Я втомлююся на роботі. А від тебе треба всього лише трохи гостинності. Це мої родичі, я їх пів року не бачив. Мені червоніти перед ними через твої істерики?
— Тобто те, як я почуваюся, тебе взагалі не обходить? — я дивилася на людину, з якою прожила чотири роки, і раптом ніби бачила перед собою чужого чоловіка. — Мені погано, Дмитре. Я виснажена фізично.
— Тобі просто нічим зайнятися, от ти й вигадуєш проблеми з повітря, — відрізав він, прямуючи до кімнати. — Коротше, я в душ. Сподіваюся, до приїзду мами ти візьмеш себе в руки.
Двері ванної грюкнули, і за мить зашуміла вода. Я залишилася стояти посеред коридору, а серце калатало десь аж у горлі. Саме тоді зі спальні долинув тонкий, пронизливий плач. Марія прокинулася. Вона проспала всього п’ятнадцять хвилин.
Наступні дві години стали суцільним маренням. Однією рукою я заколисувала доньку, другою намагалася нарізати якісь залишки овочів, знайдені в нижньому ящику. До магазину я так і не вибралася: Марія не відпускала мене ні на крок, плакала, вигиналася й вимагала груди. Дмитро після душу вийшов свіжий, чистий, сів за комп’ютер і поринув у свої справи. На мої прохання взяти дитину хоча б на кілька хвилин він тільки відмахувався:
— Вона до тебе хоче. У мене на руках вона кричить.
Рівно о четвертій дня у двері подзвонили. Дзвінок пролунав голосно, настирливо, ніби на кнопку натискали одразу кілька людей.
Передпокій за лічені секунди наповнився гамором, сміхом, запахом чужих парфумів і вуличної сирості. Свекруха, Ганна Павлівна, ще з порога безцеремонно відсунула мене плечем убік і гучно вигукнула:
— Дмитрику! Сину! Ну що, зустрічай гостей!
За нею в квартиру посунули всі інші. Троє дітей Дмитрової сестри одразу кинулися стягувати взуття, розкидаючи куртки просто на підлогу. Дядько Микола, кремезний чоловік у важких черевиках, голосно закашлявся, навіть не витерши підошви.
— Ой, а чого це у вас так тихо? — Ганна Павлівна зазирнула на кухню, швидко окинувши поглядом майже порожній стіл. — Оксано, а де частування? Ви що, нас не чекали? Дмитро казав, що ти вдома й готуєш стіл.
Я міцніше притиснула до себе перелякану Марію і, ковтнувши клубок у горлі, змусила себе відповісти.