— Доброго дня, — промовила я майже пошепки, сильніше притискаючи до грудей Марію, яка від гамору застигла й перелякано втупилася в чужі обличчя. — Дмитро сказав мені про ваш приїзд лише дві години тому. Я просто фізично не встигла нічого приготувати.
З кімнати раптом вискочив Дмитро — усміхнений, розчервонілий, наче це було найкраще свято в його житті.
— Мамо! Тату! Заходьте, заходьте! — він одразу почав обіймати рідню, поплескувати когось по плечу, комусь тиснути руку. — Оксана трохи не встигла, але нічого страшного, зараз щось швидко придумаємо.
— Як це — не встигла? — Мар’яна, його сестра й мати трьох дітей, подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася у страшному злочині. — Ти ж удома цілий день. І дитина в тебе одна. Я з трьома дівчатами до гостей і три салати накришити встигала, і гаряче поставити.
— Мар’яно, діти ж не однакові, — спробувала я відповісти спокійно, хоча в очах уже пекло від сліз. — У Марії зуби ріжуться, вона майже не спить.
— Та годі вже виправдовуватися, — відмахнувся свекор, важко проходячи до зали. — Дмитре, вмикай телевізор, скоро матч почнеться. Мати, Мар’яно, йдіть допоможіть невістці на кухні, бо ми тут з голоду попадаємо. Три години в дорозі були.
Ганна Павлівна без запрошення зайшла на кухню, відчинила холодильник і розчаровано клацнула язиком.
— Ну й ну, Оксано. Господиня з тебе, звісно… — протягнула вона з таким тоном, що мені захотілося провалитися крізь підлогу. — Мого сина, мабуть, напівголодним тримаєш? Добре, нема часу розмови розводити. Дмитре! Ану сюди!
Чоловік зазирнув у кухню, усе ще з тією ж безтурботною усмішкою.
— Що, мамо?
— Біжи до магазину. Візьми кілька великих пачок пельменів, ковбаси, сиру, хліба. Раз уже твоя дружина не спромоглася нормальний обід приготувати, будемо давитися тим, що швидко звариться.
Дмитро кинув на мене невдоволений погляд, ніби винною в усьому справді була тільки я.
— Оксано, ну хіба важко було хоча б картоплі начистити? Гаразд, давай гроші, збігаю.
— Готівки в мене немає. Картка на тумбочці, — глухо сказала я, дивлячись повз нього.
За пів години кухня вже гуділа, наче там відкрили їдальню. Але мені в цьому гармидері місця не було. Ганна Павлівна з Мар’яною гриміли каструлями, ляскали дверцятами шафок, пересували сковорідки й голосно перемовлялися, не забуваючи час від часу кинути в мій бік чергову шпильку.
— Господи, які ножі тупі, — бурчала свекруха, намагаючись нарізати ковбасу. — Чоловік у домі є, а ножі нагострити нікому.
— Мамо, тут просто порядку немає, — підхопила Мар’яна, з гуркотом витягуючи сковорідку з нижньої шафи. — Подивись хоча б на витяжку — пилюка лежить. Коли цілий день удома сидиш, можна ж якось стежити за чистотою.
Я сиділа в спальні у кріслі, похитувала Марію на руках і чула кожне їхнє слово через прочинені двері. Усередині ніби щось тихо тріснуло. На мене навалилася така важка, свинцева втома, що хотілося просто сповзти на підлогу, заплющити очі й більше ні на що не реагувати. Та найстрашніше було навіть не це. Найстрашніше — мені раптом стало байдуже. Байдуже до їхніх зауважень, до тих пельменів, до пилу на витяжці, до всього цього показового судилища. Боліло тільки одне: Дмитро жодного разу не сказав на мій захист бодай слова. Навпаки — винувато усміхався, кивав і ніби погоджувався з кожним їхнім докором.
Ближче до шостої вечора мене покликали до столу. Точніше, Дмитро просто зазирнув у спальню й голосно кинув:
— Оксано, йди, уже все готове. Марію поклади, хай поспить.
— Вона не спить, Дмитре.
— Ну то візьми її з собою. Посидиш трохи з усіма.
У вітальні яблуку ніде було впасти. За розкладним столом умостилося дванадцятеро людей. На тарілках парували гори пельменів, поруч лежала нарізка, стояли якісь соління, які Ганна Павлівна привезла із собою. Гамір стояв такий, що власних думок не було чути. Дядько Микола вже налив собі й свекрові по чарці.
— Ну, за зустріч! — гучно проголосив він, піднімаючи руку.
Я сіла на самий краєчок стільця, тримаючи Марію на колінах. Донька вередувала, крутилася, смикала мене за волосся, то вигиналася, то ховала обличчя в мою кофту. Я спробувала дотягнутися до шматка хліба, але саме в цю мить Ганна Павлівна знову звернулася до мене:
— Оксано, ти б Марії чепчик одягла, з вікна тягне. І взагалі, чому вона в тебе досі без прикорму? Мій Дмитро у сім місяців уже суп із загального столу їв.
— Їй вистачає грудного молока, — тихо відповіла я, навіть не піднімаючи очей.
— Ой, ці ваші нові вигадки, — Мар’яна зневажливо махнула рукою, дожовуючи пельмень. — Наслухаються якихось блогерів в інтернеті, а потім діти бліді ходять. Дмитре, тобі ще покласти? Бо дружина, бачу, про тебе не подбає.
Дмитро усміхнувся й простягнув тарілку матері:
— Поклади, мамусю. У тебе пельмені завжди найсмачніші. Навіть магазинні виходять кращими, коли ти їх вариш.
Уся кімната дружно вибухнула сміхом, і цей сміх боляче різонув мені по вухах.