Я перевела погляд на Дмитра. Він навіть не повернув голови в мій бік. Захоплено щось обговорював із дядьком Миколою про машини, жваво кивав, усміхався, ніби все було просто чудово. Його рідні поруч, на столі їжа, усі сміються, його хвалять і підкладають добавку. А те, що його дружина сидить на самому краєчку стільця, з темними колами під очима від хронічного недосипу й ледве стримує сльози, — дрібниця. Бо ж вона «у декреті», у неї, звісно, цілими днями «нічого робити».
Марія раптом здригнулася й зайшлася гучним плачем.
— Оксано, ну забери вже дитину, — невдоволено скривився свекор. — Неможливо ж розмовляти, доводиться перекрикувати її.
Я підвелася. Без крику. Без пояснень. Без жодного слова.
Винесла доньку в коридор, поклала в візочок і застебнула на ній комбінезон. Марія, мабуть, від несподіванки одразу стихла й лише широко розплющеними очима дивилася на мене. Потім я зайшла до спальні, зняла з вішалки свій пуховик, узяла сумку з документами й дитячі речі, які завжди лежали зібрані в рюкзаку на випадок походу до поліклініки.
Я взулася. Тиша в коридорі нарешті привернула увагу Дмитра, і він вийшов слідом.
— Оксано, ти куди це зібралася? — він здивовано глянув на мене. — Гуляти надумала проти ночі? Надворі вже темно.
— Я йду, Дмитре, — відповіла я рівно, таким спокійним і чужим голосом, що сама себе ледь упізнала.
— У сенсі — йдеш? Куди? До своєї мами, чи що? — він спробував усміхнутися, але в очах промайнуло розгублення. — Досить дурниці вигадувати. Повертайся за стіл. Люди ж не зрозуміють.
— Мені байдуже, хто там що зрозуміє, — я закинула рюкзак на плече й узялася за ручку візочка. — Ти маєш рацію: у декреті мені ж робити нічого. От я й пішла. Розважай свою рідню сам. Годуй, наливай чай, прибирай після них, мий посуд. Ключі кину в поштову скриньку.
— Ти що, зовсім здуріла? — Дмитро схопив мене за зап’ясток, і його обличчя пішло червоними плямами. — Ти мені свято псуєш! Через якусь нісенітницю влаштовуєш виставу перед моїми батьками! Я сказав — повертайся!
— Відпусти руку, — промовила я тихо, але так, що він одразу розтиснув пальці. — Я більше не витримую. Ти мене не чуєш. Навіть не бачиш. Для тебе я ніби безплатний додаток до квартири, який повинен працювати без збоїв. Поживи сам. Відчуй, як воно, коли тобі «нічого робити».
Я відчинила двері й викотила візочок на сходовий майданчик.
— Оксано! — гукнув він мені навздогін, але я вже натискала кнопку ліфта.
З квартири й далі долинали голоси, дзенькіт посуду, чийсь гучний регіт на тлі ввімкненого телевізора. Здається, там навіть не одразу зрозуміли, що я пішла.
Я поїхала до подруги Світлани. У неї саме була вільна кімната. Світлана не стала засипати мене питаннями й не вимагала пояснень. Вона просто поставила переді мною чашку гарячого чаю, мовчки забрала Марію, помила її, переодягнула й уклала спати в тиші.
Я заснула майже миттєво. Уперше за багато місяців я проспала шість годин поспіль, жодного разу не прокинувшись.
Телефон я вимкнула ще в ліфті. Увімкнула його тільки наступного дня, близько одинадцятої ранку.
Екран одразу засипало сповіщеннями. Тридцять пропущених викликів від Дмитра. П’ять — від свекрухи. І ще ціла купа повідомлень у месенджері.
Я відкрила чат із Дмитром. Спершу там були самі злі, різкі фрази: «Ти що, ненормальна?», «Негайно повертайся», «Мама в шоці від твоєї поведінки», «Ти зганьбила мене перед дядьком Миколою».
Але ближче до третьої ночі тон повідомлень почав змінюватися.
«Оксано, де суміш для Марії? Вони всі поїхали, я сам».
«Оксано, чому на кухні такий безлад? Мама з Мар’яною поїхали й нічого не помили. Сказали, що це твій обов’язок».
«Оксано, відповідай. Мені погано».
«Оксано, будь ласка».
Останнє повідомлення прийшло пів години тому: «Я їду до тебе. Світлана сказала, що ти в неї. Прошу, не тікай. Просто вислухай мене».
За двадцять хвилин у двері подзвонили. Світлана пішла відчиняти, а я залишилася на дивані, тримаючи на руках сонну, нагодовану Марію, яка щойно прокинулася й тихо сопіла мені в плече.
До кімнати зайшов Дмитро.
Я ледве впізнала його. Завжди охайний, зібраний, упевнений у собі, тепер він здавався зовсім зламаним. Волосся скуйовджене, під очима темні тіні, куртка розстебнута, руки помітно тремтять.
Він зупинився біля порога, ніби боявся зробити ще хоч один крок. Спершу подивився на мене, потім перевів погляд на доньку й тихо промовив:
— Привіт.