Поліцейські миттєво притиснули його до стіни й клацнули кайданками на зап’ястках.
Зоряна заверещала так, ніби це сталося не на її очах, а в страшному сні.
— Ви не маєте права просто забрати його! Це його дім!
Соломія вперше за весь вечір подивилася на неї майже спокійно. На її губах з’явилася ледь помітна, холодна усмішка.
— Ні, Зоряно. Цей будинок ніколи йому не належав.
Денис дістав із теки ще один аркуш і поклав його на стіл так, щоб усі могли побачити.
У документах власницею будинку була вказана Соломія.
Вона придбала цю нерухомість ще за три роки до знайомства з Андрієм — на кошти від інвестиції, яку зробила разом із батьком.
Пані Галина рвучко вихопила папери з рук адвоката.
— Брехня! Це підробка! Мій син усе тут оплачує!
— Ваш син не сплачує навіть податок на нерухомість, — рівно відповів Денис. — А від цієї хвилини власниця відкликає дозвіл на ваше перебування в її будинку.
Зоряна зблідла й застигла на місці.
— Ти нас виганяєш?
— У вас є п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати одяг і особисті речі, належність яких ви можете підтвердити.
Охоронці житлового комплексу мовчки провели обох нагору.
Саме тоді телефон Андрія, залишений на столі, почав безперервно вібрувати.
Дзвінки надходили від членів правління.
Із юридичного відділу.
Від зовнішнього аудитора.
А потім висвітився номер, який Андрій знав надто добре.
Особистий номер генерального директора.
Соломія лише ковзнула поглядом по екрану, але до телефона не доторкнулася.
Денис нахилився до неї й тихо промовив:
— Аудитори знайшли перекази. Завтра його викличуть офіційно.
Соломія коротко кивнула.
— Я цього й чекала.
— Є ще одна новина, — додав Денис. — Купівлю акцій завершили сьогодні після обіду.
Вона мовчки подивилася на нього.
— Скільки?
— П’ятдесят три відсотки.
І тільки тепер, уперше за цей вечір, Соломія усміхнулася по-справжньому.
Андрій поки що нічого не знав.
Його щойно затримали за напад на жінку, яка від сьогодні контролювала компанію, де він роками вважав себе недоторканним.
Та навіть це було далеко не найгіршим із того, що чекало на нього наступного ранку.
ЧАСТИНА 3
О шостій ранку Андрій вийшов із будівлі прокуратури.
Сорочка на ньому була зім’ята, обличчя сіре від безсоння, а щелепи стиснуті так, ніби він намагався втримати останні крихти самовладання.
Йому оголосили заборонний припис: наближатися до Соломії він більше не мав права.
За ніч він не заплющив очей.
Адвокат пояснив йому прямо: записаний на відео ляпас, попередні медичні довідки й спроба напасти на Соломію зі стільцем майже не залишали простору для захисту.
До того ж правоохоронці вже отримали інформацію про можливі фінансові злочини, пов’язані з його роботою в компанії.
У голові Андрія крутилася лише одна думка.
Треба втриматися на посаді.
Поки він залишався фінансовим директором, у нього були гроші на сильніших адвокатів. Він міг допомогти матері й сестрі. Міг спробувати знайти якийсь спосіб домовитися із Соломією.
Він сів у таксі й поїхав до офісу в Житомирі.
Коли Андрій увійшов до будівлі компанії, ніхто з працівників із ним не привітався.
Люди, які раніше підводилися зі своїх місць, варто було йому пройти повз, тепер відводили очі.
Дві асистентки біля коридору стиха перешіптувалися.
На рецепції йому видали лише тимчасову перепустку, бо доступ на керівний поверх уже було заблоковано.
— На вас чекають у залі засідань, — сухо повідомила адміністраторка.
Із важким клубком у животі Андрій відчинив двері переговорної.
За столом уже сиділи генеральний директор, двоє корпоративних юристів і керівник внутрішнього аудиту.
— Андрію, — почав генеральний директор, не пропонуючи йому сісти, — учора ввечері ми отримали докази скоєного вами фізичного нападу. Але це не єдина причина, через яку ми зібралися сьогодні.
Аудитор увімкнув проєктор, і на стіні з’явилися рядки банківських переказів.
Оплати послуг косметологічної клініки.
Авіаквитки.
Дизайнерські сумки.
Щомісячний платіж за автомобіль Зоряни.
Усе це було проведено через операційні рахунки компанії й оформлено як представницькі витрати.
Андрієві раптом забракло повітря.
— Я можу все пояснити.
— Тоді поясніть і підроблені рахунки, — холодно сказав один із юристів. — А також цифрові підписи, використані без дозволу.
Андрій дивився на зображення на стіні, не кліпаючи.
І саме в цю мить він зрозумів: виходу немає.
Папери, які Соломія кинула в каструлю, були всього лише копіями.
Цифрові оригінали вже кілька тижнів зберігалися на серверах служби внутрішнього аудиту.
— Я… я збирався повернути гроші.
— За вісімнадцять місяців ви вивели з компанії понад чотири мільйони гривень.
Андрій різко підвівся.
— Моя родина залежала від мене!
Генеральний директор подивився на нього з відвертою зневагою.
— Це не перетворює активи компанії на ваш особистий гаманець.
Андрій опустився навколішки просто біля столу.
— Прошу. Не звільняйте мене. Дайте мені час. Я підпишу що завгодно. Продам усе, що доведеться продати.
У відповідь не пролунало жодного слова.
Двері переговорної відчинилися.
По підлозі чітко відлунали кроки на високих підборах.
Андрій повільно повернув голову.
До зали увійшла Соломія.
На ній був брючний костюм кольору слонової кістки, волосся акуратно зібране назад, у руках — тека з документами.
Вона навіть не намагалася приховати тональним кремом синець на щоці.
Соломія пройшла до чільного місця за столом і спокійно сіла.
Андрій кілька разів кліпнув, ніби не міг повірити власним очам.
— Що ти тут робиш?
Генеральний директор підвівся.
— Пані Соломія Ортеґа представляє нову групу мажоритарних акціонерів.
Андрій нервово засміявся.
— Це неможливо.
Соломія відкрила свою теку.
— Упродовж останніх трьох років через інвестиційну компанію я поступово викуповувала частки в різних міноритарних акціонерів. Учора угоду було завершено. Тепер наша група володіє п’ятдесятьма трьома відсотками.
Андрій дивився на неї так, ніби бачив перед собою зовсім незнайому людину.
— Чому ти мені нічого не сказала?
— Бо ти ніколи не цікавився моєю роботою. Для тебе я була лише жінкою, яка мала повертатися додому й готувати тобі вечерю.
У кімнаті запанувала така тиша, що було чути гул проєктора.
Соломія спокійно продовжила.