— До того ж мені потрібно було зрозуміти, до якої межі ти здатен дійти, коли йдеться про гроші компанії. Саме тому два місяці тому я ініціювала внутрішню перевірку — тиху, без зайвого шуму.
Андрій опустив очі.
У цю мить усе раптом склалося в єдину картину.
Стало зрозуміло, чому Соломія цікавилася окремими банківськими виписками. Чому відділ внутрішнього контролю раптово переглянув свої процедури. Чому останнім часом погодження платежів і документів почали тривати довше, ніж зазвичай.
Вона ніколи не була довірливою простачкою.
Вона просто мовчки збирала докази.
— Соломіє, подивися на мене, — заговорив він, намагаючись повернути собі впевненість. — Так, я помилявся. Але ми ще можемо все виправити.
— Ні.
— Я твій чоловік.
— Ти був моїм чоловіком і тоді, коли підняв на мене руку.
Її слова прозвучали так остаточно, ніби за ними зачинилися важкі двері, які вже ніхто не відчинить.
Соломія підписала наказ про його звільнення.
Того ж дня Андрія усунули з посади з формулюванням про грубе порушення та втрату довіри. Компанія подала заяву до правоохоронних органів: ішлося про зловживання службовим становищем, привласнення коштів і незаконне використання корпоративних грошей.
Тим часом Галина й Зоряна також почали усвідомлювати, що звичне для них життя розвалилося в одну мить.
Після того як їм довелося залишити будинок, ніч вони провели в цілодобовій кав’ярні. Зоряна тремтячими руками набрала номер свого нареченого Максима, переконана, що він негайно приїде й забере її.
— Ти мусиш приїхати, — схлипувала вона в слухавку. — Соломія виставила нас за двері, наче ми якісь злочинниці.
Максим кілька секунд мовчав.
— Я бачив відео.
— Ти не знаєш усього, як було насправді.
— Я бачив, як твій брат ударив її. Чув, як твоя мати знущалася з неї. І чув твої слова про те, що жінка, яка працює, нібито нічого не варта, якщо не прислуговує родині свого чоловіка.
Зоряна міцніше стиснула телефон.
— Ми просто були злі.
— Моя родина теж усе це бачила. Весілля не буде.
— Що?
— Я не хочу будувати життя з людиною, для якої принижувати інших — це нормально.
Максим завершив дзвінок.
Зоряна ще довго дивилася на темний екран, аж поки Галина не запитала, що сталося.
— Він мене покинув.
Галина вдарила долонею по столу.
— Усе через цю жінку!
Але справжні неприємності для них тільки починалися.
Кредитні картки, які Андрій передав матері й сестрі, заблокували за рішенням суду. Рахунок, з якого оплачували орендовані автомобілі, косметологічні процедури та дорогі покупки, заморозили в межах розслідування.
Грошей не вистачало навіть на готель, тож матері з донькою довелося їхати в невелике село неподалік Тернополя. Там у Галини залишився старий будинок, успадкований від батьків.
Понад двадцять років у ньому ніхто не мешкав.
Стіни відсиріли. Частину даху прикривали лише старі бляшані листи. Подвір’я заросло бур’янами так, що стежку до дверей ледве можна було розгледіти. Воду доводилося качати ручною помпою з бака, а інтернет зникав кожні кілька хвилин.
Зоряна переступила поріг і розплакалася.
— Я тут жити не буду.
Галина важко опустилася на старий дерев’яний стілець.
— Іншого місця в нас немає.
За два дні туди приїхав Андрій. Із собою він мав лише рюкзак.
Прокуратура знову викликала його на допит. На той момент його особисті рахунки також уже були заморожені. Навіть на квиток до Тернополя йому довелося позичати гроші.
Галина навіть не обійняла сина.
— Подивися, до чого ми докотилися через тебе.
Андрій витріщився на неї, не вірячи власним вухам.
— Через мене?
— Якби ти нормально поводився із Соломією, ми й досі жили б у тому будинку.
Із сусідньої кімнати вийшла Зоряна.
— А я досі була б нареченою.
Андрій не витримав.
— Ви постійно від мене чогось вимагали! Подорожі, сумки, машини, гроші! Щоразу, коли я казав, що не можу собі цього дозволити, мама повторювала, що успішний чоловік має забезпечувати родину. А ти, Зоряно, щоразу благала мене знайти гроші ще тільки один раз!
— Красти вирішив ти, — холодно відповіла вона.
— А витрачати вкрадене погодилися ви!
Тижнями їхні сварки лунали в старому будинку. Ніхто з них не хотів визнати власної провини. Кожен перекладав відповідальність на іншого, наче це могло повернути їм утрачені гроші, комфорт і статус.
Соломія ж тим часом уперше за довгі роки жила без постійного страху.
Вона подала на розлучення й передала адвокатам усі матеріали, які збирала протягом років: медичні висновки, повідомлення, аудіозаписи, банківські операції та фотографії.
Під час судового засідання щодо розірвання шлюбу Андрій заявив, що претендує на половину будинку й частку в інвестиціях Соломії.
— Ми були подружжям, — пояснював він судді. — Отже, мені належить частина того, що ми створили разом.
Денис спокійно подав суду шлюбний договір.
Роздільна власність.
Будинок Соломія придбала ще до весілля. Її частки в компанії також документально підтверджувалися як особисте майно. Крім того, Андрій без її згоди оформив кілька боргових зобов’язань, щоб покривати витрати матері й сестри.
Андрій зблід.
Десь у пам’яті спливло, як перед весіллям він підписував ці папери. Тоді він лише посміявся й сказав, що цей договір — «звичайна формальність, аби Соломія почувалася спокійніше».
Тепер саме ця «формальність» закрила йому будь-який шлях до її майна.
Суддя офіційно розірвав шлюб і підтвердив, що всі активи Соломії залишаються виключно її власністю. Фінансові претензії, пов’язані з боргами та привласненням коштів, мали розглядатися в окремих провадженнях.
Коли Соломія вийшла з будівлі суду, Андрій спробував наздогнати її.
— Соломіє.
Вона не зупинялася.
— Я хочу сказати лише одне.
Соломія завмерла, але не обернулася.
— Я справді тебе кохав, — промовив він.
Вона повільно вдихнула.
— Я тебе теж. Саме в цьому й була моя помилка. Надто довго я вірила, що любити когось — означає терпіти все.
Після цих слів вона пішла далі.
Через кілька місяців кримінальна справа Андрія щодо фінансових зловживань у компанії дійшла до судового рішення.