Оксана провела долонею по скатертині. Під пальцями сухо хруснула хлібна крихта. У залі місцевого будинку культури стояв гомін: пахло смаженим м’ясом, чужими парфумами й святковою метушнею. П’ятнадцять років подружнього життя. Гості юрмилися біля столів, цокалися келихами, сміялися, вигукували тости.
Поруч сидів Віктор — кремезний, у темно-синьому піджаку. Він раз у раз торкався краватки, ніби та душила його. Хвилювався? Чи просто збирався з духом?
Оксана повільно крутила на пальці обручку. Каблучка йшла туго. Колись вона вільно ковзала, а тепер упивалася в шкіру. Останні пів року Оксана її не носила, але сьогодні вдягла навмисне. Нехай буде на руці саме тоді, коли він скаже те, що давно приготував.
Вона знала. Уже давно все знала.
Віктор підвівся й узяв мікрофон. Розмови стихли. Він випростався, обвів зал поглядом і неквапно повернувся до дружини. На його обличчі дивно змішалися переможна пиха й відраза.
— Оксано, — промовив він голосно, чітко, щоб почули всі. — Я чекав цього дня п’ятнадцять років. Ти мені огидна від першої ночі. Розумієш? Огидна. Я не міг торкатися тебе без відрази. Для мене ти була лише квитком у сите життя. І нічим більше. Нудна аптекарка, від якої тхне ліками. Завтра я подаю на розлучення. Бізнес залишиться мені, а тобі — твої пігулки й порожнеча.
У залі запанувала така тиша, що стало чути, як хтось важко ковтнув. Петро Васильович, батько Оксани, різко здригнувся й учепився пальцями в край столу. Одна з жінок тихо зойкнула.
Оксана зняла обручку. Повільно, навіть не дивлячись на чоловіка. Поклала її перед собою на стіл. Лише тоді підвела очі — сухі, спокійні — і кивнула племіннику Дмитрові, який сидів біля стіни з ноутбуком.
— Вмикай.
На стіні спалахнув екран. Спершу гості не зрозуміли, що саме відбувається. А тоді пролунав голос. Надто знайомий.
На відео Віктор сидів у кабінеті на автобазі. Навпроти нього — Марина, рудоволоса дівчина з диспетчерської, у водолазці, що облягала фігуру.
— А вона точно нічого не запідозрить? — спитала Марина, нахиляючись ближче.
— Та вона дурна, — зареготав Віктор. — Цілими днями в аптеці сидить, пігулки рахує. Я вже три кредити на фірму оформив, а вона й гадки не має. Розлучимося — борги дістануться їй, а бізнес буде мій. І тоді ми з тобою, красуне, нарешті заживемо.
Марина захихотіла й потягнулася до нього.
Віктор за столом зблід. Рвучко обернувся до Оксани.
— Що це за…
Та вона не відповіла. Дмитро вже перемкнув запис.
Тепер на екрані з’явився молодий Віктор — худий, у зім’ятій сорочці. Він стояв біля гаражів, які колись дав йому Петро Васильович, і тримав чарку горілки. День весілля: у далині виднілася святкова палатка, лунала музика. Поруч крутилися двоє його приятелів.
— Не люблю я її, зовсім не люблю, — казав Віктор, одним махом перекидаючи чарку. — Зате в тестя є зв’язки в адміністрації й земля. Років десять потерплю, стану на ноги, а тоді знайду собі нормальну жінку. Не цю аптекарку.
Друзі вибухнули сміхом. Віктор знову налив.
Петро Васильович повільно підвівся. Обличчя в нього стало сірим, губи стиснулися в тонку лінію. Він довго дивився то на екран, то на зятя — важко, мовчки.
— Вітю, — нарешті тихо сказав він. — Ти це серйозно?
Віктор сіпнувся, спробував щось вимовити, але Дмитро вже запустив наступний файл. На екрані з’явилися документи: кредитні договори, банківські виписки, рух коштів. Усе було показано крупним планом — кожна схема, кожен підпис, кожен переказ. Як Віктор оформлював позики на фірму Оксани, як виводив гроші на рахунки Марини, як готувався залишити дружину з боргами.
— Копії вже в податковій, — неголосно промовила Оксана, але так, що її почув увесь зал. — І в адвоката.