Усі гаражі, земельні ділянки, сама автобаза — усе записано на мене. Ти, Вікторе, був лише керівником. Тимчасовим. І відтепер ним більше не будеш. Позики — твої. Боргові зобов’язання — теж твої. А справа залишиться в родині. У моїй родині.
Оксана підвелася зі свого місця й зробила кілька кроків уперед. Віктор мимоволі відступив.
— Ти справді вирішив, що я сліпа? — її голос звучав негучно, майже рівно, але кожне слово било точніше за ляпас. — Пів року я спостерігала, як ти все обмірковуєш і готуєш. Як приводиш цю дівчину до мого дому, поки я на роботі. Як ви з нею рахуєте, скільки я “коштуватиму” після розлучення. Я мовчала. Не тому, що не розуміла. Я збирала докази. Бо знала: ти обереш саме цей вечір. Мій ювілей. Ти хотів розтоптати мене перед усіма. Показати, який ти нібито сильний.
Віктор розтулив губи, проте з горла не вирвалося жодного звуку.
— А тепер іди геть, — сказала Оксана. — Із цієї зали. З мого життя. І Марині можеш переказати: на автобазі для неї вакансій більше не буде.
Віктор рвонувся до дверей, та Петро Васильович перегородив йому шлях. Без крику, без погроз. Просто став перед ним і подивився так, що в залі одразу стихли навіть шепоти. Віктор стиснув кулаки, кілька секунд стояв, наче збирався кинутися вперед, але потім опустив голову й різко подався до виходу. Йому вслід хтось свиснув. Із натовпу пролунав вигук: «Ганьба!» Двері грюкнули так, що задзвеніли келихи на столах.
Гості ніби прокинулися. Спершу заворушилися несміливо, пошепки, а потім зал наповнився гулом голосів. Хтось підійшов до Оксани й міцно потис їй долоню. Жінки обступили її з усіх боків, заговорили разом, перебиваючи одна одну. Вона кивала, чула уривки фраз, але думками була далеко. Погляд знову й знову повертався до обручки, що самотньо лежала на столі. Невеличка, потьмяніла, з подряпинами. П’ятнадцять років вона носила її на пальці — а тепер здавалося, ніби весь цей метал не мав жодної ваги.
Петро Васильович підійшов ближче й обережно обійняв доньку за плечі.
— Пробач мені, доню, — хрипко промовив він. — Це ж я колись привів його у твоє життя.
— Тату, ти хотів для мене добра, — тихо відповіла Оксана. — Ти не винен, що він виявився таким.
— І все одно пробач.
Вона притулилася до батька й тільки тепер відчула, як страшенно втомилася. Увесь вечір тримала щелепи стиснутими, плечі — напруженими, а спину — рівною. Усередині не було ні істерики, ні сліз. Лише порожнеча. І дивне, майже незнайоме полегшення.
— Ходімо, я відвезу тебе додому, — запропонував Петро Васильович.
— Ні, — Оксана похитала головою. — Я залишуся. Нехай усі бачать: я тут. Я не втекла й не заховалася.
Батько мовчки кивнув і стиснув її руку.
Поступово гості почали розходитись. Дехто затримувався, підходив, говорив теплі слова, висловлював підтримку. Оксана усміхалася, дякувала, відповідала коротко, але чемно. Коли ж зала майже спорожніла, до неї наблизилася Наталія Михайлівна, дружина одного з Вікторових партнерів.
— Оксано, можна вас про дещо спитати? — озвалася вона стишеним голосом.
— Звісно.
— Ви ж давно усе знали. І про Марину, і про кредити. Чому не пішли раніше?
Оксана підвела на неї очі. Наталія Михайлівна дивилася уважно, з напруженою цікавістю, ніби відповідь була потрібна не лише їй самій.
— Якби я пішла одразу, — спокійно сказала Оксана, — він залишився б із грошима, зв’язками й чистою репутацією. А мені дісталися б порожні руки та плітки, що я сама винна. Я чекала моменту, коли він покаже себе без моєї допомоги. При свідках. Щоб ні в кого більше не виникло сумнівів, хто є хто.
Наталія Михайлівна повільно кивнула. Якийсь час мовчала, опустивши погляд.
— Розумниця, — нарешті сказала вона майже пошепки. — А я свого вже п’ятнадцять років терплю. І все боюся піти.
Оксана подивилася на неї пильно.
— А докази ви збираєте?
Наталія Михайлівна криво всміхнулася.
— Тепер почну.
Вона потисла Оксані руку й вийшла. Оксана знову перевела погляд на обручку. Потім узяла її зі столу, підійшла до вікна й відчинила кватирку. Холодне повітря різко вдарило в обличчя. Оксана підняла руку — і жбурнула перстень у темряву.
Дмитро, який саме збирав техніку, обернувся до неї.
— Тітко Оксано, ти що робиш?