— Звільняюся, — спокійно відповіла Оксана, навіть не озирнувшись.
За три дні Віктор спробував знову з’явитися на автобазі. Та біля прохідної його зупинив охоронець і далі не пустив. Віктор довго тупцював перед воротами, кричав, махав руками, вимагав покликати керівництво й пропустити його всередину. Саме в той момент під’їхала Оксана з батьком: вони привезли документи для нового управителя.
Побачивши її машину, Віктор кинувся навперейми.
— Оксано, ти не маєш права так зі мною! — захриплим голосом вигукував він. — Це моя справа! Я її піднімав, я все тут ставив на ноги!
Оксана повільно опустила скло й подивилася на нього без тіні хвилювання.
— На мої гроші й завдяки зв’язкам мого батька, — рівно сказала вона. — Ти лише керував. І то, як бачиш, недовго. Тепер керувати не будеш. Іди до Марини. Нехай вона тебе «піднімає».
Віктор різко ковтнув повітря.
— Вона зникла! — видихнув він, ніби сам досі не міг у це повірити. — Щойно дізналася про борги — її й слід пропав!
На губах Оксани майнула суха, майже байдужа усмішка.
— Дивно, правда? Мабуть, ти й їй був огидний. Просто вона виявилася кмітливішою за мене й зрозуміла це раніше.
Віктор заціпенів. Обличчя його сіпнулося, перекосилося від злості. Він зробив крок до машини, але Петро Васильович уже відчинив дверцята й вийшов назовні. Повільно, важко, проте так, що сперечатися з ним не хотілося. Став поруч із донькою й подивився на колишнього зятя втомленими очима.
— Іди, Вітю, — сказав він глухо. — Поки ще можна розійтися по-доброму.
Віктор постояв кілька секунд, ніби шукав слова, але не знайшов. Потім різко розвернувся й поплентався геть. Згорблений, розбитий, ніби за кілька хвилин постарів на багато років.
Оксана проводжала його поглядом. У грудях не ворухнулося ні співчуття, ні злорадство. Лише дивна порожнеча там, де п’ятнадцять років жила біль.
Увечері вона сиділа з батьком на кухні. Петро Васильович наливав собі чай, а Оксана мовчки дивилася у вікно, за яким поволі темнішало небо.
— Як ти, доню? — тихо запитав він.
— Нормально, — відповіла вона після паузи.
Потім сама ж гірко всміхнулася.
— Просто незвично. П’ятнадцять років я вірила, що зі мною щось не так. Думала, що я недостатньо гарна, недостатньо цікава, недостатньо… жінка. Що це через мене він холодний, через мене не торкається по-людськи, через мене в домі тиша, як у чужій квартирі. А тепер виявилося: річ була не в мені. Він просто ніколи мене не любив. Від самого початку.
Петро Васильович довго мовчав. Потім важко зітхнув.
— Найгірше, Оксано, що й на мені є провина. Це ж я його тобі нахвалював. Думав: хлопець роботящий, порядний, стане на ноги. А він, виходить, уже тоді все прорахував.
— Тату, не треба, — Оксана накрила його долоню своєю. — Ти хотів мені добра. А він хотів грошей. Це зовсім різні речі.
Батько кивнув, проте сум із його очей не зник.
— І що тепер робитимеш?
Оксана ледь знизала плечима.
— Працюватиму. Житиму. У мене є аптека, є ти, є справа. Я стільки років віддала людині, яка мене зневажала. Може, нарешті час пожити для себе.
— Заміж більше не підеш? — обережно спитав він.
Вона тихо хмикнула.
— Не знаю. Зараз навіть думати про це не хочу. Я хочу тільки спокою. Щоб у домі було тихо. І щоб ніхто більше не казав мені, що я неприємна.
Вони ще трохи посиділи мовчки. За вікном один за одним спалахували поодинокі ліхтарі. Петро Васильович допив чай, підвівся й узяв куртку.
— Гаразд, доню. Мені вже час. Якщо щось знадобиться — телефонуй. У будь-яку годину.
— Дякую, тату.
Коли двері за ним зачинилися, Оксана залишилася сама. Вона сіла за стіл, опустила голову на складені руки — і тільки тепер, у тиші порожньої кухні, дозволила собі заплакати. Не від образи й не від болю. Від полегшення. Бо більше не треба було вдавати, ніби все добре. Не треба було миритися з крижаними дотиками, порожніми фразами й власною провиною, якої насправді ніколи не існувало.
Минув місяць. Віктор намагався оскаржити документи, та адвокат Оксани швидко поставив його на місце. Усі папери були оформлені правильно, а приховані схеми — викриті. Партнери один за одним відвернулися від нього. Марина так і не з’явилася.
Оксана поступово повернулася до звичного ритму: аптека, дім, батько, робота. Подруги іноді кликали її кудись вибратися, але вона частіше відмовлялася. Їй потрібна була тиша. І час, щоб знову відчути себе живою.
Одного вечора Оксана поверталася з аптеки звичним маршрутом.