За ці десять днів лише на продукти я витратила двадцять дві тисячі гривень. І це тільки їжа. Без води, світла, газу й тих годин, які я відриваю від роботи, щоб стояти біля плити замість виконувати замовлення. Якщо все триватиме так само, до кінця місяця набіжить майже сімдесят тисяч. То, може, поділимо витрати?
Запала така тиша, що стало чути, як у раковині рівномірно падають краплі з крана.
— Ти це серйозно? — Людмила Павлівна аж почервоніла. — З рідні гроші брати надумала?
— Я пропоную оплачувати витрати разом, — спокійно відповіла я. — Ми з Олексієм не заробляємо стільки, щоб місяць утримувати шістьох людей.
— Олексійчику, ти чуєш? — свекруха різко повернулася до сина. — Вона з нас гроші вибиває!
Олексій підняв долоню, ніби хотів зупинити мене.
— Олено, ну навіщо так? Ще й при всіх.
— А коли мені це казати? Наодинці ти мене не чуєш.
Андрій відсунув від себе тарілку.
— Ну ти й видала, Олено. Ми ж у гості приїхали. Хто з гостей гроші бере?
— Гості приїжджають на три дні, — сказала я. — А місяць — це вже проживання.
Оксана нарешті підвела очі. Подивилася на мене довго й мовчки. І в її погляді промайнуло щось схоже на співчуття.
Вечерю ми закінчили без жодного слова. Посуд я мила сама — тридцять чотири предмети, я порахувала. Ніхто не встав поруч. Ніхто не запропонував допомогти. І тим паче ніхто не дав грошей.
Того вечора Олексій у спальню не прийшов. Ночував у машині — я бачила його з вікна.
На дванадцятий день мене розбудив голос свекрухи. Було пів на сьому ранку.
— Оленочко! Борщ треба ставити! Я звикла обідати рівно о дванадцятій!
Пів на сьому. Субота. Мій єдиний вихідний, коли не треба терміново закривати звіти.
Я лежала, втупившись у стелю. За стіною кашляв Андрій. Оксана шаруділа пакетами. Віктор Петрович увімкнув телевізор на повну гучність, бо погано чув.
Олексій зайшов із коридору. Від нього тягнуло салоном авто — отже, знову спав там.
— Олено, встань, будь ласка. Мама чекає.
Я сіла на ліжку й подивилася на чоловіка. На його широкі плечі, які миттю зіщулилися, щойно з кухні долинув голос Людмили Павлівни.
— Олексію, — тихо запитала я, — ти хоч раз спитав мене, перш ніж запросити їх сюди?
— Олено, ну знову починається.
— Ні. Не «знову». Ти покликав чотирьох людей на місяць у нашу квартиру. Не попередив. Не порадився. Тобі навіть не спало на думку поцікавитися, чи маю я роботу, справи, плани. Ти просто сказав: «Вони приїдуть у суботу». І все.
Він потер перенісся. Знайомий рух. Я сім років дивилася, як він так робить.
— Вони ж рідні, Олено. Що я мав сказати? Не приїжджайте?
— Мені ти теж не відмовив. Ти мене просто не запитав.
— І що ти пропонуєш? Виставити їх за двері?
Я промовчала. Підвелася, пішла на кухню й узялася за борщ. Чотири години: буряк, капуста, засмажка, бульйон. Людмила Павлівна сиділа на табуреті поруч і контролювала кожну дрібницю, навіть сіль рахувала ложками.
— Замало. Борщ без солі — то не борщ.
Я додала ще пів ложки.
— Все одно пріснувато.
Я всипала ще.
— Отак краще. Але буряк ти знову зробила не так.
Дванадцять днів. По чотири години готування щодня. Сорок вісім годин. Повний робочий тиждень і ще один день зверху. А попереду залишалося ще вісімнадцять.
Після обіду Людмила Павлівна покликала Олексія на балкон. Я саме домивала посуд, а вікно було прочинене, тому чула кожне слово.
— Не пара вона тобі, Олексійчику. Холодна. Скупа. Рідню у грошах рахує. Ти кращої жінки вартий.
Я перекрила воду. Тарілка в руках стала слизькою від мийного засобу. Я обережно поставила її на сушарку. Дуже рівно. Дуже акуратно.
Потім витерла руки рушником, зайшла до спальні, відкрила ноутбук і почала шукати гарячі тури.
Туреччина, Анталія, виліт післязавтра. Двадцять вісім днів, готель на три зірки, «все включено». Сорок чотири тисячі. На картці лежало сорок вісім.
Я натиснула «забронювати». Руки не тремтіли. Уперше за дванадцять днів.
Уранці чотирнадцятого дня я прокинулася раніше за всіх. П’ята година. За вікном темно. У квартирі тихо.
Я склала валізу. Літні сукні, купальник, босоніжки, сонцезахисний крем, зарядний пристрій, паспорт. Валіза була маленька, для ручної поклажі. Я спеціально купила її три роки тому, щоб не здавати багаж.
На кухонному столі залишила записку. Написала від руки, великими літерами, щоб точно ніхто не сказав, ніби не розібрав.
«Ласкаво прошу! Ваша гостинна господиня поїхала у відпустку. На місяць. У морозилці є курка й пельмені. Борщ вариться чотири години, рецепт знає Людмила Павлівна. Гарного відпочинку!»
Поруч поклала запасні ключі. І вийшла з квартири.
Таксі вже чекало біля під’їзду. Водій узяв мою валізу й поставив у багажник.
— До Борисполя?
— До Борисполя.
Я сіла на заднє сидіння, пристебнулася й востаннє глянула на вікна нашої квартири. Усюди було темно. Вони спали.
Машина рушила. Я відкинулася на спинку й видихнула так глибоко, ніби мені вперше за багато днів дозволили дихати на повні груди. Я навіть не помічала, що весь цей час стискала себе зсередини. Плечі опустилися. Шия перестала нити.
Телефон задзвонив о сьомій сорок дві. Я вже сиділа біля виходу на посадку. На екрані висвітилося ім’я Олексія.
Я скинула виклик. Він набрав знову. Я знову відхилила.
За мить прийшло повідомлення: «Ти де?!»
Я відповіла: «В аеропорту. Лечу у відпустку. На місяць. Так само, як і твоя рідня, — без попередження. Записку прочитай».
Двадцять три секунди телефон мовчав. А тоді екран ожив один за одним новими сповіщеннями.
