Квартира, яку ми обрали, була саме такою, про яку я давно мріяла: простора, світла, з великими вікнами й тихим двором. Але коштувала вона відповідно. Для першого внеску потрібна була сума, яку Дмитро, здається, навіть уявити не міг. У мене ж на той момент були відкладені гроші, до того ж я продала батьківську дачу.
— Оксано, я внесу все, що маю, а решту додаси ти, — сказав тоді Дмитро дуже впевнено. — Але оформимо квартиру на мене. У банку до мене більше довіри, мій статус надійніший, тож рішення ухвалять швидше.
Саме в ту мить мене наче щось гостро вкололо зсередини.
— Ні, Дмитре, — відповіла я спокійно, але так, щоб він зрозумів: це не обговорюється. — Основну суму даю я. Тому або ми йдемо до юриста й укладаємо чіткий шлюбний договір із прописаними частками, або взагалі нічого не купуємо.
Його обличчя тоді різко змінилося. Дмитро вдав страшенно скривдженого.
— Ти мені не довіряєш? — кинув він. — Ми ж сім’я.
Та я не відступила. Юрист підготував документ без двозначностей: житло купується в шлюбі, однак переважну частину коштів вкладаю саме я. У разі розлучення квартира залишається мені, а Дмитрові я маю компенсувати лише його невелику частку. Він підписав договір, хоча потім увесь вечір мовчав і демонстративно не дивився в мій бік.
Перший рік усе ніби трималося рівно. Я працювала багато, брала додаткові замовлення, часто засиджувалася допізна. Дмитро теж ходив до офісу, але поступово почав дедалі частіше нарікати на керівництво, затримуватися на якихось зустрічах, після яких нічого не змінювалося й жодних результатів не було.
Згодом у нашій квартирі все частіше стала з’являтися Тетяна Михайлівна. Це була жінка з характером, який не гнувся ні перед ким: звикла командувати, роздавати поради й заходити в чуже життя так само впевнено, як у власну кухню.
— Оксано, а чому в Дмитрика сорочки в шафі не за кольорами розвішані? — питала вона, відчиняючи дверцята без жодного дозволу. — І суп сьогодні якийсь порожній. Дмитрик звик до наваристого, у нього ж із травленням завжди проблеми.
Я ковтала ці зауваження мовчки. А Дмитро сидів поруч, дивився у свою тарілку й покірно кивав матері, ніби все сказане було чистою правдою.
Потім непомітно почали зсуватися й наші фінанси. Не різко, не за один день, а повільно — крок за кроком. Спершу Дмитро перестав купувати продукти.
— Оксано, нам премії урізали, заплати цього разу за комунальні, — просив він, уникаючи мого погляду.
Я заробляла більше. До того ж мала окремий накопичувальний рахунок, про який Дмитро не здогадувався. Тож я просто закривала всі прогалини в бюджеті. Думала, що це тимчасово. Але його «складний період» розтягнувся майже на два роки. На мені опинилося все: кредитні платежі, побутові витрати, ремонт, купівля техніки. А Дмитро свої гроші витрачав виключно на себе.
І саме та розмова на балконі остаточно розставила все по місцях.
Коли вони повернулися на кухню, я вже спокійно розкладала тарілки. Тетяна Михайлівна ковзнула по мені поблажливим поглядом, наче я була не господинею дому, а тимчасовою прислугою.
— Дякую за вечерю, Оксаночко, — сказала вона солодким голосом. — Ми, мабуть, уже підемо. Дмитрику, проведеш мене до зупинки?
Вони вийшли. Я залишилася на кухні й сіла на табурет. Сліз не було. Усередині не лишилося навіть істерики. Тільки холодна, дуже чітка послідовність дій.
Наступного ранку я відпросилася з бюро й поїхала до того самого юриста, який колись оформлював наш договір. У кабінеті пахло старим папером і нагрітим пластиком від принтера. Літній чоловік у строгому костюмі уважно переглянув мій примірник документа.
— У вас усе зафіксовано дуже грамотно, — промовив він, поправляючи окуляри. — Основний внесок зробили ви, банківські перекази підтверджують походження коштів. Договір складено бездоганно. Оскаржити його майже неможливо.
— А мою першу квартиру, батьківську, він може спробувати поділити? — уточнила я.
— Ні, це виключено, — відповів юрист. — Вона була придбана до реєстрації шлюбу. Це ваша особиста власність.