— Ти вже зовсім береги втратила, Оксано, чи тільки вдаєш із себе простачку? — голос свекрухи гримів із кухні так, ніби це була не звичайна двокімнатна квартира в панельному будинку на околиці Харкова, а зал для зборів у сільраді.
Оксана навіть ключа із замка витягти не встигла. Завмерла просто в передпокої: в одній руці пакет із супермаркету, в другій — ноутбук. У квартирі стояв чужий, в’язкий гамір: регіт, дзенькіт виделок об тарілки, рипіння табуреток, чиєсь чоловіче покашлювання, шелест пакетів. І ще запах. Саме той, від якого в неї нервово сіпалася повіка: дешевий чоловічий одеколон, тютюн і смажена курка.
На килимку валялися чиїсь велетенські черевики, що безцеремонно відсунули вбік її акуратні туфлі. Поруч тулилися картаті сумки, напхані до самого верху, ніби люди не в гості зайшли, а вирішили одразу пустити коріння.
Оксана повільно причинила двері, зняла з плеча ремінець сумки й чітко, на всю квартиру, запитала:
— Я правильно розумію, у мене вдома знову проводять нараду без моєї участі?
З кухні миттю долинуло бадьоре:
— О, з’явилася! Дмитре, скажи своїй дружині, хай не стовбичить у проході, бо тягне холодом!
Оксана зайшла на кухню, навіть куртки не знявши. І від побаченого в голові в неї раптом стало напрочуд ясно.
За столом, накритим її світлою скатертиною, сиділа Галина Ігорівна — з виглядом голови комісії з контролю за чужим життям. Поряд умостилася повна жінка років п’ятдесяти п’яти в малиновому светрі, з яскравими нігтями й поглядом, що чіплявся за все довкола. Біля вікна на табуреті розташувався Дмитро, її чоловік, і з діловитим виглядом обгризав курячу ніжку. Просто посеред столу лежали рулетка, олівець, блокнот і розгорнутий каталог меблів. Її вазу із сухими гілками відсунули до мийки, просто до миски, де хтось залишив масну ложку.
— Ага, господиня прийшла, — жваво промовила свекруха, навіть не підводячись. — А ми тут, між іншим, справою займаємося.
— Бачу, — сухо відказала Оксана. — За рулеткою й куркою одразу зрозуміло, що робота кипить. Поясніть лише, яка саме справа відбувається в моїй квартирі.
Жінка в малиновому светрі одразу розпливлася в усмішці, ніби вони знали одна одну ще зі школи.
— Я Наталія, Дмитрова тітка. Ми ж по-родинному. Не чужі люди.
— Чудово, — кивнула Оксана. — Тоді по-родинному поясніть, чому в мене вдома сидить людина, яку я бачу вперше в житті.
Галина Ігорівна нетерпляче махнула рукою.
— Ну от навіщо з порога починати? Я завжди казала: характер у тебе — як наждак. Сіла б, поговорили б нормально. Ми тут цілком звичайні речі обговорюємо. Життєві.
— То й поговорімо спокійно. Що саме обговорюєте?
Дмитро, не піднімаючи очей, пробурмотів:
— Оксано, не заводься одразу.
— Я ще й не заводилася, — відповіла вона. — Це поки що холостий хід. Основна програма попереду.
Свекруха підтягнула до себе блокнот і постукала по ньому пальцем.
— Скажу прямо, без твоїх офісних викрутасів. Живете ви абияк. Квартира незручна. Коридор довгий, користі з нього ніякої. Кухня захаращена. Речі складати ніде. Дмитро, між іншим, теж тут мешкає і має почуватися господарем, а не якимось квартирантом на пташиних правах.
— Це він тобі так сказав? — Оксана перевела погляд на чоловіка.
Дмитро знизав плечима:
— А що, хіба не так?
— Тобто ти сидиш у квартирі, яку я мала ще до весілля, їси мою курку, і тобі бракує відчуття господаря?
— Не починай, — скривився він. — Ти завжди все зводиш до скандалу.
— А до чого мені це звести? До конкурсу інтер’єрних дизайнерів? На моєму столі рулетка. У моїй мийці чужа ложка. На моєму килимку черевики сорок п’ятого розміру. Тут або скандал, або серіал.
Тітка Наталія пирхнула, наливаючи собі компот із її глечика.
— Дівка з гумором, цього не відняти. Тільки родина — це не стендап.
— А спроба заїхати з баулами — це, мабуть, гастрольний тур? — відрізала Оксана.
Галина Ігорівна нахилилася вперед.
— Досить уже язика гострити. Слухай уважно. Ми порадилися й вирішили, що квартиру треба оформити по-людськи.
— Це як саме?
— А ось так. Половину — на Дмитра. Або взагалі дарчу на нього. Ви ж чоловік і дружина. Нормальні люди так і роблять, коли збираються жити довго, а не гратися у твоє “це моє, не чіпай”.
На кілька секунд у кухні стало так тихо, що навіть було чути, як у ванній крапає кран.
Оксана подивилася спершу на свекруху, потім на Дмитра, далі — на тітку Наталію. І знову повернулася поглядом до чоловіка.
— Хвилиночку. Я хочу переконатися, що правильно почула цю маячню. Ви зайшли до мене додому без мого дозволу, розклали на столі інструменти, запросили свідків і вирішили, що я маю переписати свою дошлюбну квартиру на чоловіка?
— Чому це без дозволу? — одразу обурилася Галина Ігорівна. — У мого сина ключ є.
— Майже вже немає, — спокійно промовила Оксана.
Дмитро нарешті підвів очі.
— Та чого ти так дивишся? Це нормальна розмова. Ми сім’я. Мама має рацію: скільки можна жити так, ніби я тут ніхто?
— А хто ти тут, Дмитре?
— Чоловік.
— Чоловік — це не звання, яке видають разом із місцем на табуретці. Це вчинки. Відповідальність. Хоча б здатність сказати матері: “Мамо, пригальмуй, це не твоя житлова площа”. Але ти сидиш і жуєш, поки тут вирішують, як мене акуратно обібрати.
— Ніхто тебе не оббирає, — буркнув він. — Не треба робити трагедію.
— Авжеж. До мене просто завітали троє людей із баулами та меблевим каталогом — винятково з любові до архітектури.
Тітка Наталія поставила кухоль на стіл.
— Я, між іншим, прийшла не розважатися. Мені треба десь із місяць пожити. Роботу шукаю. А у вас місце є. І я б допомогла: з майстрами, з прибиранням, з їжею. Не просто так сиділа б.
Оксана повільно обернулася до неї.
— Вибачте, а хто вас сюди запрошував?
— Як це хто? Родина ж.
— Чия саме?
Наталія відкрила рота, але Галина Ігорівна випередила її:
— Дмитрова родина. А ти тепер його дружина. Отже, і твоя також.
— Ні, Галино Ігорівно, — голос Оксани став рівним і холодним. — Не треба зараз влаштовувати мені виставу про споріднені душі. Ви не та родина, яка приходить підтримати.
