Ви з’являєтеся тоді, коли треба відтиснути квадратні метри, оселитися без запрошення й розповідати господарям, як їм жити.
— Ти чуєш себе? — спалахнула Галина Ігорівна. — Я ж для вас стараюся! Думаєш, мені радісно дивитися, як мій син у чужій квартирі живе, наче приживалка?
— Він тут не приживалка, — спокійно відповіла Оксана. — Він дорослий чоловік, який уже два роки обіцяє, що «ось-ось почне нормально заробляти», але чомусь перед кожною зарплатою позичає гроші в дружини.
Дмитро різко кинув кістку на тарілку.
— Ти це зараз до чого сказала?
— До того, що мені набридло вдавати, ніби в нас усе порівну. Якщо вже ви влаштували тут родинні збори, то давайте без прикрас. Комунальні хто оплачує? Я. Іпотеку за дачу вашої мами хто допомагав закрити восени? Я. Нагадати точні суми? Машину кому ремонтували за мій рахунок, бо «на роботі гроші затримали»? Знову я. А тепер мені тут розповідають, що бідний хлопчик не почувається господарем.
— Ти мені це докоряєш? — Дмитро підскочив із місця. — Серйозно?
— Ні. Я просто називаю факти. Це різні речі.
Галина Ігорівна з силою вдарила долонею по столу.
— Грошима ти його придавила! Ось яка ти насправді! У тебе все через квитанції та перекази. Дружина має поважати чоловіка, а не вести на нього бухгалтерію!
— Дружина нікому нічого не винна, коли її у власній кухні намагаються виставити дурепою, — відрізала Оксана. — І досить уже цих повчань із серії «як правильно жити». У себе вдома командуйте. Тут — ні.
Наталія нервово розтягнула губи в усмішці.
— Та чого ви одразу так гостро? Можна ж по-людськи домовитися. Оформити частину — і все. У чоловіка буде впевненість. У вас — спокій. У мами — душа на місці. Та й ремонт заодно зробите.
— Знаєте, — Оксана навіть тихо засміялася, — мене особливо зворушує оце ваше «і ремонт заодно». Ви хоч схему продумали до кінця? Спочатку частка, потім прописка, далі «Наталія трохи поживе», після цього «ми тільки шафу поставимо», потім «давайте засклимо балкон, гроші ж спільні», а в кінці мені ще пояснять, що я невдячна й дріб’язкова?
Дмитро скривився.
— От саме тому з тобою неможливо говорити. Ти всюди шукаєш підступ.
— Бо він зазвичай уже сидить за столом і доїдає курку.
Він зробив крок до неї.
— Ти зараз перебільшуєш.
— Ні, Дмитре. Перебір — це коли твоя мати при живій дружині вимірює її квартиру й вирішує, які стіни треба знести. А я поки що просто називаю речі своїми іменами.
Галина Ігорівна підвелася, вперши руки в боки.
— Отже, слухай сюди. Або ти припиняєш удавати з себе пані маєтку, або ваш шлюб довго не протримається.
— Це погроза? — Оксана ледь підняла брову.
— Попередження. Чоловік не житиме там, де йому щодня тицяють, що все не його.
— Справді? А те, що він сам нічого не запропонував, окрім маминих ідей, — це нічого?
— Я пропонував! — вибухнув Дмитро. — Я казав, що треба жити нормально! Без твого вічного: «це моє», «це бабусине», «цього не чіпай». Я тут хто, доглядач музею?
— Ти не доглядач. Ти людина, яка переплутала шлюб із безкоштовним входом у нерухомість.
— Та вдавись ти своєю квартирою!
— Чудово. Тоді питання закрите.
Оксана поставила пакет на підвіконня, відчинила шафу в коридорі й почала без поспіху витягати Дмитрові речі. Куртка полетіла на підлогу. Джинси — слідом. Спортивна сумка опинилася під ногами. Зверху вона кинула коробку з його дротами, зарядками та іншими дрібницями.
— Ти що виробляєш? — він розгублено витріщився на неї.
— Допомагаю тобі знайти душевну рівновагу. Якщо тобі тут так некомфортно, їдь туди, де тебе з порога визнають господарем. До мами.
— Оксано! — заверещала Галина Ігорівна. — Ти при своєму розумі?
— Повністю. Здається, так тверезо я не мислила років п’ять.
— Ти виганяєш чоловіка?!
— Ні, Галино Ігорівно. Я виношу з квартири проблему, яку ви чомусь називали родиною.
Дмитро рвонув до шафи й ухопив куртку за рукав.
— Припини цей спектакль.
— Спектакль закінчився тієї миті, коли ви вирішили без мене поділити мою квартиру. Зараз фінальна сцена. Артисти виходять ліворуч.
Наталія першою підвелася зі стільця.
— Я, мабуть, піду. Мені, чесно кажучи, такі пристрасті ні до чого.
— Дуже розумне рішення, — кивнула Оксана. — І сумки свої не забудьте. Вони у вас такі промовисті, що від них настрій псується ще до розмови.
Обличчя Галини Ігорівни налилося темною багряністю.
— Та як ти смієш! Я старша за тебе вдвічі!
— І що з того? Вік мав би додавати тактовності, а не нахабства.
— Невдячна! Ми до неї з відкритою душею!
— З відкритою душею приходять із тортом і дзвонять у двері. А не заходять із рулеткою та планом, кого підселити на місяць.
Дмитро спробував узяти Оксану за лікоть.
— Давай без істерик. Спокійно. Усе можна обговорити.
Вона різко висмикнула руку.
— Запізно. Спокійно можна було вчора. Позавчора. Тиждень тому. Коли ти мав сказати: «Мамо, не втручайся». Але ти промовчав. Сидів і чекав, що я це проковтну. Не проковтну.
— Ти роздмухуєш драму.
— А ти дрібниш. Заради половини квартири продав себе разом із табуреткою.
Він зло хмикнув.
— Ну звісно, я одразу продажний. А ти в нас свята.
— Ні. Я втомлена. І дуже сердита. Це, принаймні, чесніше за ваш сімейний цирк.
Галина Ігорівна вже майже шипіла:
— Сама залишишся. З таким характером тебе ніхто довго не витримає.
— Прекрасно. Зате ніхто не мірятиме мій коридор під шафу.
— Та кому ти взагалі потрібна!
— Сьогодні — точно не вам. І це вже свято.
Наталія, стоячи в передпокої, тихо пробурмотіла:
— Дмитре, та збирайся вже, чого тягнути.
Але Дмитро не рушив. Він дивився на Оксану так, ніби бачив її вперше.
— Тобто все? Ось так просто? Через одну розмову?
— Ні, Дмитре. Не через розмову. Через тебе. Через те, що ти не чоловік, а додаток до мами. Через те, що на будь-яку серйозну ситуацію в тебе одна відповідь: «Оксано, не заводься». Через те, що тобі зручно жити за мій рахунок і ще ображатися, що я не вручаю тобі одразу ключі від усього. Через те, що ти навіть зараз не розумієш, у чому проблема.
Він люто вхопив сумку.
