Ніби всередині вона давно все розуміла, тільки вперто підсовувала собі іншу версію. Усі ці Дмитрові пояснення: «мама просто переживає», «ти надто гостро все сприймаєш», «навіщо ти роздмухуєш проблему». А фінал — його мати вже подумки переставляє шафи в її квартирі.
— Вони просто перевіряли, де в тебе межа, — тихо сказала Марія. — І довго їм це сходило з рук. Бо ти мовчала й витримувала.
— Так. Я весь час боялася стати жорсткою. Некрасивою. Не такою, як треба. А сьогодні дивлюся на цю рулетку, залиту жирним соусом, і думаю: та йдіть ви всі куди подалі.
— Прекрасна мить внутрішнього просвітлення.
— Майже духовний досвід.
Марія вже без жартів додала:
— Тільки не відступай. Зараз почнеться: «давай спокійно поговоримо», «мама перегнула», «ти неправильно зрозуміла», «ми ж хотіли як краще». Вони тебе розхитуватимуть.
— Уже почали.
— Не ведися. І замок міняй негайно. Сьогодні.
— Майстер буде за годину. Уже знайшла.
— Оце я впізнаю свою ученицю.
Після розмови Оксана спершу поставила чайник, але за мить передумала й зварила каву. Міцну, терпку, без цукру. Вмостилася на підвіконні, зробила ковток — і саме тоді знову пролунав дзвінок у двері.
Вона навіть не здригнулася. Підійшла, не торкаючись замка, і запитала:
— Хто там?
— Оксано, це я, — почувся голос Дмитра. — Відчини. Поговоримо нормально.
— Нормально — це телефоном. Тут уже все ненормальне відбулося.
— Я сам. Без мами.
— Вітаю.
— Не знущайся зараз.
— Я й не знущаюся.
— Мені речі потрібні. Я не все забрав.
— Завтра.
— Там мої документи.
— Які саме?
— Права. Паспорт. Картка.
Оксана на секунду замислилася, відчинила тумбочку в передпокої, витягла його чорну теку й сухо сказала:
— Гаразд. Відійди від дверей.
Вона прочинила їх на ланцюжок, просунула теку в щілину й одразу грюкнула назад.
— Усе?
— Оксано, це що за цирк?
— Пункт видачі забутих речей. Працює до двадцять другої нуль-нуль.
— Ти навіть поговорити не даєш.
— А ти жодного разу не спромігся мене захистити. Тож ми квити.
— Та ніхто тебе не чіпав!
— Мою квартиру вже ділили без мене. Цього більш ніж досить.
— Мама просто завелася.
— Твоя мама завелася не сьогодні. Просто раніше вона хоча б роззувалася.
За дверима запала пауза. Потім Дмитро озвався інакше — втомлено, зло, майже чужим голосом:
— Думаєш, без мене тобі буде легше?
— Уже легше.
— Та що ти взагалі розумієш у сім’ї?
— Сьогодні з’ясувалося, що більше за тебе.
Він із силою вдарив долонею по дверях.
— Ти збожеволіла.
— Обережніше, — рівно сказала Оксана. — Це, як ти сам любиш нагадувати, не твоє.
Дмитро процідив крізь зуби лайку й нарешті пішов.
Коли за сорок хвилин прийшов майстер міняти замок, Оксана не втрималася й переказала йому половину того, що сталося. Чоловік, викручуючи серцевину, лише похитав головою.
— Знаєте, — промовив він, — за останні пів року ви вже шоста з такою історією.
— У якому сенсі?
— У прямому. То чоловік матір приводить, то дружина брата заселяє, то вся рідня раптом вирішує, що чужа квартира — це спільний родинний актив. Я вже думаю візитівки друкувати: «Міняємо замки після сімейних осяянь».
Оксана засміялася так несподівано навіть для себе, що на очах виступили сльози.
— Вибачте.
— Та нічого. Сміх у таких справах корисний. Бо інакше тільки матюки лишаються.
— Матюки теж іноді лікують.
— Погоджуюся, — серйозно кивнув майстер.
Коли двері нарешті зачинилися вже з новим замком, Оксана пройшла до кімнати, опустилася на диван і повільно оглянулася. На комоді досі стояла рамка з їхньою весільною світлиною. Дмитро на ній усміхався широко, впевнено, майже гарно. Оксана взяла рамку до рук.
— Треба ж, — сказала вона вголос. — На фотографіях усі такі пристойні.
Телефон коротко пискнув. Цього разу прийшло довге повідомлення від свекрухи:
«Ти руйнуєш сім’ю через свою жадібність. Дмитро для тебе все робив, а ти показала справжнє обличчя. Не думай, що люди не дізнаються правду».
Оксана перечитала, фиркнула й набрала відповідь:
«Правду можете почати з рулетки, тітки Наталії й фрази про дарчу. Дуже переконливий початок».
За мить унизу замиготіли крапки — Галина Ігорівна друкувала відповідь. Оксана чекати не стала. Просто вимкнула для цього контакту звук.
Потім відчинила шафу, дістала велику коробку й почала складати туди все Дмитрове, що ще залишилося в квартирі. Бритва, шорти, старий светр, гель для душу, два ремені, зарядка, яку він вічно губив, навушники без амбушурів, чомусь три порожні гаманці й цілий клубок незрозумілих кабелів — справжній музей чоловічого безладу.
— Ось воно, — бурмотіла Оксана, кидаючи речі одну за одною, — майно особливої цінності. Заради нього, звісно, і треба було вимагати дарчу. Особливо заради пакета з дротами. Без нього ж родина не родина.
І раптом вона помітила: сліз немає. Жодної. Лише злість, полегшення й якесь майже непристойне відчуття свободи.
Марія знову написала: «Ну що там?»
Оксана відповіла: «Замок замінено. Чоловік під дверима скиглив, але це вже минулий час».
Марія: «Пишаюся. Тільки завтра не розм’якни».
Оксана глянула на коробку з Дмитровими речами й повільно надрукувала:
«Пізно розм’якати. Я сьогодні надто чітко побачила, з ким жила».
Вона підвелася, винесла коробку в передпокій і поставила біля дверей. Потім повернулася на кухню, витерла стіл, зняла скатертину й кинула її в прання. Відчинила вікно. Вечірнє повітря ринуло до квартири, і разом із ним, здавалося, остаточно вивітрився цей липкий сімейний душок.
На підвіконні лежав забутий Дмитром брелок від машини. Оксана покрутила його в пальцях, усміхнулася краєчком губ і поклала зверху на коробку.
— Завтра забереш, володарю життя.
Після цього вона знову зварила собі каву, сіла біля відчиненого вікна й уперше за довгий час відчула: вдома справді тихо. Не тому, що в квартирі нікого немає. А тому, що більше ніхто не вирішуватиме замість неї, де їй жити, кого терпіти й скільки місця в її житті можна зайняти чужими валізами.
І це відчуття виявилося дорожчим за будь-які квадратні метри, родинні гасла й чоловіків, які надто довго плутали любов зі зручністю.
