почав сердито пхати речі всередину.
— Та хай воно все котиться. Живи сама у своїй фортеці.
Оксана криво всміхнулася:
— Підбери інше слово. Бо звучить так, ніби я тут справді мала тримати оборону. Хоча, якщо подумати, дуже схоже.
Галина Ігорівна вже рушила до виходу, та на порозі різко озирнулася:
— Ще побачимо, як ти заспіваєш, коли залишишся без чоловіка.
— Я вже майже співаю, — рівно відповіла Оксана. — І, знаєте, дивовижно, але слуху не ріже.
— Стерво!
— Зате з документами в мене повний порядок.
Дмитро смикнув двері, вийшов на сходовий майданчик і кинув через плече:
— Ключ потім поверну.
— Не обтяжуйся. Замок я сьогодні ж заміню.
— Ти ненормальна.
— А ти раптом здивувався наслідкам.
Двері за ними грюкнули так, що в передпокої здригнулося дзеркало. Оксана ще кілька секунд стояла нерухомо, слухаючи, як зі сходів долинають обурені вигуки свекрухи й роздратоване Дмитрове: «Мамо, ну досить уже».
Лише тоді вона повільно повернула внутрішній замок, накинула ланцюжок і дозволила собі видихнути.
Тиша в квартирі спершу здалася дивною. А потім — приємною.
Оксана зайшла на кухню, глянула на стіл і тихо хмикнула:
— Ну звісно. Сімейна рада. Пів курки з’їли, компот випили, а винна я.
Телефон у кишені одразу завібрував. На екрані висвітилося: «Дмитро».
Вона подивилася на виклик і прийняла:
— Так.
— Ти взагалі усвідомлюєш, що наробила?
— Авжеж. Виставила з дому трьох зайвих людей.
— Я серйозно!
— І я теж.
— Могла б хоча б не при мамі!
— А ви могли б хоча б не при тітці Наталії ділити мою квартиру. Бачиш, який у всіх сьогодні невдалий день.
— Ти мене принизила.
— Ні, Дмитре. Ти сам себе принизив. Я просто перестала прикривати це скатертиною.
— Знову ти зі своїми формулюваннями.
— А ти знову без власної позиції.
На тому кінці зависла мовчанка.
— Давай ти охолонеш, і завтра поговоримо нормально.
— Ні.
— Що означає «ні»?
— Означає, що завтра ми не говоритимемо. Завтра ти забереш решту своїх речей. Час я напишу. Можеш прийти не сам, хоч із духовим оркестром, але без самодіяльності.
— Ти справді мене виганяєш?
— Я вже вигнала. Просто ти ще не встиг із цим змиритися.
— Оксано, це, між іншим, шлюб.
— Шлюб — це коли двоє на одному боці. А коли одна тягне все на собі, другий мимрить, а третя роздає накази, це не шлюб. Це комунальна афера з домішкою родинного рекету.
У слухавці пролунав короткий злий смішок.
— Ти завжди була жорстка.
— Ні. Я дуже довго була зручною. Просто термін придатності закінчився.
Вона скинула виклик і вимкнула звук.
За хвилину телефон знову затремтів. Цього разу дзвонила Галина Ігорівна. Оксана глянула на екран, зітхнула й усе-таки відповіла.
— Слухаю.
— Ти ще можеш усе виправити, — крижаним тоном промовила свекруха. — Вибачитися перед чоловіком. Переді мною. І сісти по-людськи поговорити.
— Про що саме? Як елегантно й без скандалу подарувати вам квадратні метри?
— Про сім’ю.
— У нас із вами дуже різне розуміння цього слова.
— Звісно. Для тебе сім’я існує лише тоді, коли тобі вигідно.
— Ні. Для мене сім’я — це коли чужими руками не лізуть у мої документи.
— Ти все вважаєш своїм!
— Бо воно і є моє. Уявляєте, яка прикрість.
— Та не потрібна нам уся твоя квартира! Не вигадуй! Ми просто хотіли, щоб Дмитро мав захист.
— Від кого? Від мене, яка два роки його годувала, прикривала, вислуховувала й дотягувала до його зарплати?
— Не смій так говорити про мого сина!
— А ви не смійте порядкувати в моєму домі.
— Він чоловік!
— На словах — так. У житті поки що не надто переконливо.
Галина Ігорівна аж задихнулася від люті.
— Ти ще пошкодуєш! Сама до нього приповзеш!
— Сумніваюся. Я повзаю тільки під ванну, коли туди закочується котячий м’ячик. І то без особливого задоволення.
— Яка ж ти…
— Гарного вечора, Галино Ігорівно.
Оксана вимкнула дзвінок, поклала телефон екраном донизу й мовчки взялася прибирати зі столу. Тарілки — у мийку. Каталог — у пакет із макулатурою. Блокнот із цифрами та позначками «шафу сюди», «Наталії розкладачку» — туди ж.
Вона розгорнула аркуш і прочитала ще кілька рядків. «Дмитро потім м’яко з нею поговорить». «Якщо впиратиметься — тиснути через родину». Оксана навіть пирхнула.
— М’яко. Ну звичайно. Я майже розчулилася.
Телефон пискнув. Повідомлення від Дмитра: «Ти перегнула. Мама плаче».
Оксана швидко набрала: «Нехай не плаче. Нехай шукає тітці Наталії житло й нову рулетку».
Відповідь прилетіла майже одразу: «Ти знущаєшся?»
Вона написала: «Ні. Просто вперше за довгий час говорю прямо».
Потім відкрила чат із подругою Марією й відправила: «Якщо я сьогодні нікого не вбила словом, це вже мій особистий прогрес».
Марія відповіла за пів хвилини: «Я на зміні до дев’ятої. Але подробиць уже хочу. Кого ти вигнала?»
Оксана сфотографувала порожній стіл, картату сумку біля дверей і написала: «Чоловіка, свекруху й тітку-десант. Прийшли ділити мою квартиру».
Марія одразу набрала її по відеозв’язку.
— Так, — сказала вона замість привітання. — Розверни камеру. Хочу побачити поле бою.
Оксана навела телефон на кухню.
— Ось тут був штаб. Тут їли курку. Тут креслення робили, куди мене краще ущільнити. А тут, здається, планували висадку родичів.
Марія присвиснула.
— Слухай, це вже не нахабство. Це якийсь побутовий косплей на захоплення території.
— У мене була приблизно така сама думка.
— А Дмитро що?
— Сидів і підтакував. Мляво, але впевнено. Наче кімнатна рослина, яка раптом вирішила стати нотаріусом.
Марія розреготалася.
— Ні, ну ти вмієш. І що тепер?
— Тепер міняю замок. Складаю залишки його мотлоху. Перевіряю, чи не прихопив документи. А потім, мабуть, сидітиму й усвідомлюватиму, що офіційно стала поганою невісткою року.
— Зате в номінації «не дала себе розвести» в тебе золота медаль.
Оксана вперше за весь вечір усміхнулася по-справжньому.
— Знаєш, що найогидніше?
— Що?
— Я ж не здивована, Маріє. І це, мабуть, найгірше.
