— І позаминулого також? Сергію, скільки ще я маю це терпіти?!
— Олю, заспокойся. Вона ж не чужа, вона родина.
— Родина? — голос Ольги зірвався від образи. — А я тоді хто? Я тягну дві роботи, відкладаю кожну гривню, а твоя сестра може спокійно не працювати й жити за наш рахунок?
— Юлія працює! — спробував заперечити Сергій, одразу стаючи на бік сестри.
— Де саме вона працює? Ким? Продавчинею на пів ставки? Сергію, у Юлії є здорові руки й ноги. Нехай іде й заробляє!
Обличчя Сергія потемніло.
— Ти просто не розумієш. У Юлії діти…
— У половини країни діти! То тепер усім треба жити на чужі гроші?
І тут Ольга згадала минулий місяць. Тоді Сергій так само «позичив» сестрі п’ятнадцять тисяч гривень. А ще раніше — десять тисяч матері. Вона подумки почала складати суми й похолола: за останній рік його рідня «позичила» в них понад двісті тисяч гривень. І не повернула жодної копійки.
Наступного дня, як Сергій і попереджав, приїхала Галина Іванівна. Для людини, яка нібито мала проблеми з тиском, свекруха виглядала напрочуд бадьоро: рум’яні щоки, нова сукня, укладене волосся, ніби щойно з салону.
— Олечко, ти так схудла! — першим ділом зауважила Галина Іванівна, оглядаючи невістку. — Зовсім себе не бережеш.
Ольга промовчала й продовжила накривати на стіл. Свекруха вмостилася зручно, поправила рукав сукні й завела свою звичну пісню:
— Ох, як же важко тепер жити. Ціни ростуть, пенсії ні на що не вистачає. Уже думаю, може, якусь підробітку знайти…
Сергій миттєво відгукнувся:
— Мамо, ну яка робота у твоєму віці? Ми допоможемо.
Ольга так різко поставила чайник на стіл, що чашки дзенькнули. І Сергій, і Галина Іванівна здивовано глянули на неї.
— Чим саме ми допоможемо, Сергію? — крижаним тоном спитала вона. — Нам самим грошей ледь вистачає.
— Олю! — обурився чоловік.
— Що «Олю»? Галино Іванівно, вибачте, але ми й самі ледве дотягуємо до кінця місяця. Я працюю на двох роботах, щоб бодай щось відкласти.
Свекруха підібгала губи.
— У наш час жінки чоловіків поважали. І родина для них була на першому місці.
— У ваш час чоловіки забезпечували сім’ю, — різко відповіла Ольга. — А не сиділи на шиї у дружини.
Сергій спалахнув.
— Олю, ти вже зовсім межі перейшла?
— Ні. Я просто кажу те, про що всі мовчать. Сергію, за минулий рік ти тричі міняв роботу. І щоразу — сам ішов.
— Це неправда! — почав виправдовуватися він.
— Ах, вибач. Востаннє тебе звільнили, бо ти перестав з’являтися на роботі.
Галина Іванівна сплеснула руками.
— Сергійку, що вона таке про тебе говорить?
— Мамо, Оля перебільшує…
— Перебільшую? — Ольга підійшла до шафи й витягла теку з рахунками. — Ось квитанції за останні пів року. Усе оплачено з моєї картки. А ось виписка з нашого спільного рахунку. За рік Сергій поклав туди сорок тисяч гривень. Сорок. За цілий рік.
Свекруха мовчки дивилася на папери. Потім повільно перевела погляд на невістку.
— Але ж Сергій допомагає вдома…
Ольга коротко й гірко засміялася.
— Допомагає? Галино Іванівно, коли ваш син востаннє готував вечерю? Коли прав? Коли прибирав?
Увечері, коли свекруха поїхала, на квартиру опустилася важка, гнітюча тиша.
