— фактично десятки мільйонів.
Софія була для цієї фірми не просто бухгалтеркою, яка зводить дебет із кредитом. Вона вибудувала всю приховану частину бізнесу, ту саму, яку Андрій нахабно вважав виключно власною перемогою. Кожна схема, кожен переказ, кожна банківська довідка з його підписом, поставленим похапцем і без жодного читання, — усе лежало перед нею. Вона швидко переглянула підсумкові рядки. За три роки повз бюджет пройшло майже сорок два мільйони.
Стаття 212 Кримінального кодексу України: ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах. За таке можна було отримати не лише величезні штрафи, а й реальні проблеми зі свободою. І відповідальність мала б лягти не тільки на того, хто ставив підписи під деклараціями, а й на людину, яка віддавала розпорядження. Андрій ніколи не думав про обережність і часто забував, що частину своїх наказів мав дурість залишати в голосових повідомленнях.
Софія перенесла архів на дві флешки із захистом. Першу сховала в кишені старого пальта, що висіло в самому кутку шафи й уже три зими не бачило вулиці. Другу засунула за невеликий образ Богородиці на полиці в передпокої. Це була єдина річ у квартирі, до якої Андрій не торкався — чи то з марновірства, чи то з якоїсь дитячої остороги. Після цього Софія повернулася до столу, взяла телефон і знайшла в контактах номер, який не відкривала кілька років. Максим Дмитрович Сомов.
Колишній керівник Андрія. Той колись, на самому початку своєї кар’єри, жорстко його підставив: переманив великого замовника, а самого шефа виставив посміховиськом перед усім містом. Сомов тоді ледь не втратив бізнес, однак утримався, піднявся знову й тепер керував будівельною компанією, яка на кожному тендері дихала в потилицю «АндБуду». Софія добре знала: у Максима Дмитровича до її чоловіка був давній, глибокий і дуже особистий рахунок.
Вона набрала його рівно об одинадцятій вечора. Розуміла, що чоловік поважного віку міг уже спати, але чекати до ранку не хотіла. Сомов відповів після другого гудка. У його голосі одночасно вчувалися бадьорість і настороженість.
— Максиме Дмитровичу, це Софія Волкова, колишня бухгалтерка вашого колишнього працівника, — сказала вона спокійно, без зайвих вступів. — Вибачте за пізній дзвінок, але в мене є пропозиція, від якої ви, найімовірніше, не захочете відмовлятися.
— Софія? Дружина Андрія? — у голосі Сомова промайнуло щире здивування. — Що сталося? Він тебе посеред ночі з дому виставив?
— Гірше, — відповіла вона. — Він купив своїй сестрі квартиру за вісім мільйонів. За ті самі гроші, які я відкладала шість років. Потім заявив, що я ніхто, а фірма записана на його матір. І ще він забув одну дрібницю: я знаю все. Абсолютно все за останні три роки. Сорок два мільйони повз касу. Хочете дізнатися, завдяки чому він обійшов вас на тендері два роки тому? У мене є схеми, реквізити, рахунки, записи його голосових повідомлень, де він прямо наказує, що і як робити. Я хочу справедливості. І готова передати вам ці матеріали безкоштовно. Але з однією умовою.
— З якою? — Сомов уже навіть не намагався приховати зацікавлення.
— Завтра о десятій ранку в його офісі мають з’явитися люди в масках. Не податкова з ввічливим візитом і чашкою кави, а повноцінний оперативний виїзд. У вас є зв’язки в управлінні економічної безпеки. Повідомте їм, що є заявниця, яка готова дати свідчення й надати документи. Нехай заходять з обшуком.
На тому кінці лінії запала тиша. Софія чула лише важке дихання Сомова, який, очевидно, осмислював почуте.
— Софіє, ти розумієш, що сама була підписанткою? Ти сиділа всередині цих операцій. Якщо копатимуть глибоко, ти теж можеш піти у справі, — повільно й дуже серйозно промовив він.
— Розумію, — так само рівно відповіла вона. — Але в мене є записи його наказів. Я готова співпрацювати зі слідством, щоб мене визнали свідком, а не співучасницею. Мій юрист каже, що це можливо. До того ж я не отримувала надприбутків. Ті вісім мільйонів, які він у мене забрав, лежали на моєму особистому рахунку й накопичувалися з офіційної зарплати. Я можу довести походження цих коштів. А от він походження своїх грошей довести не зможе.
Сомов кашлянув, а тоді раптом коротко, майже зловтішно засміявся.
— Ну й гадюку ж він собі пригрів біля серця… Добре. Надішли мені на пошту коротку вижимку: суми, дати, номери рахунків. За ніч підніму своїх людей. Завтра о десятій нуль-нуль у твого чоловіка буде ранок, який він запам’ятає надовго.
Софія завершила розмову й відправила зашифрований лист. Потім підвелася, підійшла до дзеркала в передпокої й уважно глянула на себе. На неї дивилася зморена жінка з темними колами під очима та туго стягнутим волоссям. Андрій казав, що вона перетворилася на сіру мишу. Він помилявся. Миші ховаються в норах і тремтять. А вона була пацюком — розумним, пам’ятливим і небезпечним, коли його заганяють у кут. Софія всміхнулася власному відображенню й уголос промовила:
— Ти ще заробиш, Андрію. На тюремну баланду.
Наступний ранок почався для Софії з візиту, якого вона чекала й до якого вже встигла внутрішньо підготуватися. О десятій Андрій мав бути в офісі та проводити щотижневу нараду. Саме в цей час у двері її квартири подзвонили. Не коротко й не чемно, а довго, нахабно, вимогливо. Такий дзвінок вона впізнала одразу. Так дзвонила лише Злата.
Софія відчинила й побачила золовицю в усьому її блиску: яскраво-рожевий спортивний костюм, глянцеві губи, висока зачіска з начосом, яку та чомусь вважала модною, і погляд зверхності, явно відпрацьований перед дзеркалом. У руці Злата тримала порожню дорожню сумку.
— Привіт, сестричко, — протягнула вона співучим голосом і без запрошення переступила поріг. — Я тут подумала: якщо в тебе тепер немає грошей на нову квартиру, навіщо тобі стільки старого мотлоху? Місця в тебе мало, а мені тепер є куди все складати. Давай я подивлюся твої речі. Ти ж не проти?
Софія мовчки відступила вбік, пропускаючи її до коридору. Не сказала жодного слова. Лише стежила, як Злата з виглядом господині проходить у спальню, розчиняє шафу й починає перебирати вішалки.
— Ой, яка шубка! — радісно вигукнула Злата, витягуючи норкову шубу, яку Софія купила три роки тому з премії після успішної здачі великого об’єкта. — Ти її вже не носиш, правда? Для хутра, мабуть, уже застара? А от мені буде саме те.
Вона накинула шубу на плечі й закрутилася перед дзеркалом, милуючись собою. Софія стояла у дверях, схрестивши руки на грудях, і не промовляла нічого. Її мовчання Злата, звісно, сприйняла як покірність.
— Ти чого така німа? — золовиця озирнулася й примружено глянула на неї. — Образилася? Та годі тобі. Андрій усе правильно зробив. Ти його десять років доїла, час і честь знати. Дитину народити не змогла, дому нормального не створила, тільки свої циферки рахувала. А я йому рідна кров. Він мені ще в дитинстві обіцяв, що завжди допомагатиме. А ти хто така? Відпрацьований матеріал. Побачиш, він ще знайде собі нормальну жінку, яка народить йому спадкоємця.
— Зніми шубу, — тихо й рівно сказала Софія.